«Еге-ге! - думає прадід, як останні згуки сумної думи затихли і зникли в нічному повітрі. - Так он він хто, той блідий козак! Так це я Юрка заклятого з відьмою розводив!» Та й заплакав бідолаха.
«Ох, Юрку, Юрку! - скаржиться сердега. - Виручив я тебе, ліг ти на вічний відпочинок в свою домовину, як і всякий добрий козак лягає, а на себе я лихо накликав, та до того ж і на рідну Вкраїну накликав його! І ніхто не оступиться за мною, на віки ганебна слава сполучиться з ім’ям моїм… А я ж пильніше життя свого, як святиню, беріг ту грамоту, я ж був добрий, вірний козак!.. А ще ж і обіцявся ти, Юрку, оддячити мені за послугу… Гаразд оддячив! Чого ж лежиш ти в своїй домовині?»
Гірко ридав прадід, коли гляне - стоїть проти його мертвий Юрко і крізь опущені вії дивиться на його мертвими очима…
«Прости мені, Петре, пробач, лицарю славетний! - каже. - Винен я проти тебе. Дуже вже прагнув я покою і не міг втриматись; як визволив ти мене, так одразу і ліг я… Добре, що згадав ти про мене і розбудив мене своїми сльозами».
Підвів прадід голову.
«Слухай же, Юрку, - каже він йому, - велика провина твоя була; заслужи її тепер».
«Визволить тебе, козаче?» - питає мертвий Юрко.
«Ні, - каже прадід, - не мене, а рідну країну виручи, захисти від ханського гніву! Захисти її, Юрку!» - заломив він, благаючи, руки. Забряжчали тяжкі кайдани, і став в’язень перед мертвим на коліна. «Що мені смерть? Не боюся я її, на те й козак я, а Україну рідну виручи, мученицю одвічну, і люд її Божий, от кого!.. Та ще побратима мого, і тих бідних невільників, що біля вежі спочивають…»
І впав прадід до мертвих ніг, і цілував їх, обмиваючи сльозами.
«Не плач, Петре, не моли мене, чистая твоя душа, все буде, як ти кажеш, все переміниться ранком, - одмовляє мрець. - І сам ти вийдеш на волю із вежі сієї, і всіх виручиш, кого бажаєш. Заплатить за своє чаклування старий Фазіль-Ахмет, що викрав у тебе гетьманську грамоту та послав її до Самойловича: спільник він відьмі тій, тому і мстився на тобі. Ну, не тужи, все гаразд буде! Спи собі, не турбуйся!» Сказав мертвяк - і сліду його не стало. А прадід одразу заснув.
XII
Ясно світить гарячеє сонце, обливаючи своїм палючим промінням і плесковаті покрівлі ханських будинків, і страшную вежу, і весь просторий майдан, куди біжить-поспішає орда подивитись, як розітнуть дикі коні козацьке біле тіло, як лютою смертю заплатить гяур [4], що насмілився так образити хана. Багато вже зібралось татар, тісно на майдані, як в церкві на Великдень, а все ще збільшується натовп, збільшується і галас - як те море клекоче весь широкий майдан. От і охорона вже йде, і мурзи поважні з’явились; мабуть недовго вже чекати, скоро й сам хан з’явиться, а там і в’язня приведуть.
Підбилося сонце ще вище, ще дужче пригріло, і замаячив, нарешті, на білому коні и хан з мурзами та беями; іде, голову похнюпивши, а з ним поруч і старий визир іде, осміхається нишком, чаклун, радіє… Під’їхав хан ближче, спинив коня, і махнув Фазіль-Ахмет пухлою рукою своєю. Привели тут диких коней, та таких баских, що четверо татар насилу держать кожного: так і горять їм злякані променисті очі, так і пашить з ніздрів пара гаряча! Махнув Ахмет вдруге, -- і пішла сторожа до вежі за в’язнем. Завмер, дух затаїв такий галасливий за хвилину до того натовп…
Тільки що це воно заворушились усі, зашепотіли один до одного, коли ще й в’язня не видно? Повернулись всі голови на один бік, придивляються, здивовані, до чогось, дивляться туди й мурзи, і хан сам, а товстий Фазіль-Ахмет зблід весь, затрясся, а потім посинів… Що таке трапилось?..
І бачать усі, - летить, поспішає якийсь невідомий «батир» на вороному коні, і везе він за сідлом в’язня. От наближається «батир», і вже вголос зашуміла орда, радіє, хоч і очам своїм не зовсім довіряє: орлом сизим летить улюбленець всієї орди, Кара-Мустафа, везе він зв’язаного Ахметку, сина старого визіра, і прямісінько до хана.
«От, - каже, - не повірив ти мені, хане великий, гнів свій поклав на мене, як сказав я, що зраджує тебе Фазіль-Ахмет; дивись же тепер сам! Поїхав я тоді і поклявся, що не покажусь я на очі твої, доки в руках не буду мати явного доказу провини визіра твого, - і не показувався. Тепер - ось де вона, провина його!»
І при всій орді подав Кара-Мустафа ханові до рук гетьманську грамоту, котру він одняв у Ахметки; і покаявся тут же Ахметка, що віз він ту грамоту по батьківському приказу до Самойловича; а Кара-Мустафа до того додав, що тільки чаклуванням злим міг старий візир замість грамоти положить, гетьманському послові очіпок жіночий, і що тяжко тим образив він хана.