- А щоб перехопити і той прохід, треба мати комонне військо, - зауважив Гордієнко.
- Безперемінно. Доведеться об’їхати велику криву у дві милі, а може й більше. У нас тепер катма масового кінного війська: запорожці отінились та Й городові козаки теж.
- Гаразд! - перебив кошовий Гараська. - Я зараз поїду до Крузе і випрохаю у його драбантів. То такі браві хлопці, що як заступлять москалям шлях на Сокілку то…
- То наші хлопці тоді пошаткують усіх москалів на капусту! - перехопив Гарасько.
Лише сонце смеркло й темна ніч впала на землю, генерал Крузе повів шведську кінноту галопом в обхід Сокілок.
Пройшла ніч, розвиднилось. Коли зійшло сонце Крузе вже був далеко за Кобеляками і, як перепелів у житі, виловлював московські гад їзди. Йому дуже сприяв густий туман, що випав того ранку.
Бранці кошовий вирахував, де вже повинен бути генерал Крузе і повів своїх запорожців і городових козаків прилуцького полку до Ворскли.
- Роздягайтесь, хлопці! - звелів Гордієнко.
Через дві-три хвилини весь берег забілів голим тілом.
- Беріть шаблі в зуби і за мною!
По сій мові кошовий перехрестився і тихо ступив у глибоку Ворсклу. Вода зразу пойняла його по шию, сягла аж до вух, але тут кошовий став гребти руками, наче веслами. Козаки пливли за кошовим, як каченята за качкою. Вони так тихо перебирали руками, що вода майже не плюскотіла. Чим ближче було до острівця, тим рідшав туман, а біля самого берега він був такий прозорий, як сонячне марево в степу у літню денну спеку.
Москалі ще безпечно спочивали, лише їхні кухарі, запаливши багаття, готували сніданок.
Нагло на березі близько до води закричала сиворакша. То Гордієнко дав гасло.
І вмент голі козаки без огнистої зброї, лише маючи в руках шаблі, наче хмаролом над молодим лісом, нависли над московськими шанцями і стали нищить москалів.
Переляк пішов по табору. Через п’ять хвилин все збилось докупи: коні, люди, гармати, вози.
Москалі зопалу чкурнули до обозу, але там вже давав лад Нестулій із запорожцями. Побігли москалі до мосту, а із-за гатки городові козаки під отамануванням Войнаровського пальнули їм у пику з рушниць.
Москалі гасали як полум’я. Вони знов подалися у табір, але там товклися голі запорожці, наче домові, і клали спати кожного хто попадав під їх шаблі.
Ренне, побачивши, що вже йому не навести ладу в переляканім війську, звелів одходити до Сокілок. Але і сей останній шлях перехопили шведські драбанти. Куди і в котрий бік москалі не потикались, всюди на них чигала смерть й щирила свої зуби. Біля Ренне стовпились офіцери, бліді та перелякані не менше своїх солдат.
- Що робити? Що робити? - шепотів кожний із них.
Коли вони всі ще й досі не розбіглись, то лише тому, що їх старший був спокійний; а їх старший тому не побіг, що з роду був німець.
- Чого бажаєте: в полон йти, чи пробитись крізь ворожі лави зі шпагою в руках? - спитав Ренне офіцерів.
- Пробитись! - закричали німці-офіцери.
Москалі мовчали, наче заніміли. Ренне вихопив шпагу.
- За мною! - і він сам повів військо на пролом.
Москалі тримали сякий-такий лад, доки дійшли до шведських драбантів. Але потім, коли з ними зчепилися вправні в ручнім бою шведи й наче блискавкою стали пробивати їх груди шпагами, тимчасом як запоріжці рубали з потилиці, корпус москалів розсипався маком.
Як вода просмоктується крізь розсохлі клепки, так москалі стали проскакувати в невеличкі шпарочки. Попід черевами шведських коней, поміж вістрями драбантських шпаг вислизали москалі і втікали до Сокілок.
Але їх небагато втекло. Та й ті, цю обрятувались, мусили завдячити своє життя тому, що запорожці передчасно стали жакувати їх табір, ніж закінчився бій. Запорожці відомстились за Маячку й Нехворощу - Сокілкою. Зате в особі царя Петра нажили тяжкого ворога, лютішого од пекла. Навіть кров, пролита в Лебедині [6], не могла втишити царевої люті проти запорожців. Та лють точила царя як шашіль дерево, ржа - залізо, міль - одежу.
Та запорожцям було до того байдуже.
Після погрому москалів біля Сокілки їхній вплив на гетьманців поширився. Поміж козаками, котрі зосталися вірними цареві, запорожці рознесли поголоску буцім Шереметьєв та Меншиков зрадили цареві.
Загомоніли гетьманці:
- Не вадило б побити нам нашу старшину, бо вона тягне в одну руч з москалями, а на сполуку з низовим військом не хоче йти!
Плавом попливли городові козаки до запорожців із царського табору.
Про все це цар знав. Знав він також і про те, що в Царгороді й Бахчисараї пробувають запорозькі посланці і баламутять турецького султана й кримського хана, підбиваючи їх йти в похід на Московщину.