По сій мові Сорочинський звернувся до втікачів:
- А скажіть, чесні земляки, чи велика у москаля сила ?
- Як трави!.. - одповіли втікачі.
Зажурилися запорожці, а з ними й наказний.
- Погано! - зітхнув він, - дуже погано! Але звідки вони взялися? Од Полтави й до Переволочної стоять наші запорозькі кордони; не птахи ж справді ті москалі, аби уночі перелетіти через кордони?! А може вони прибули на байдаках із Києва Дніпром (Коли сьому правда, то вже певно: москалі зробили такий довгий шлях не для того, аби, зруйнувавши Келеберду й Переволочну, вигребтися назад! Ні, отеє як Бог свят, вони замислили зло проти нашої Січі.
Закричали запорожці:
- Не бачити москалеві Січі, як своїх вух!
- Не оддамо матері Січі!
- Вгамуйтеся, братчики! Писаніє глаголе: береженого Бог береже! У Перевалочній було козаків на чотири курені! А що з ними сталося? Всі вони вилягли! Се доказує, що москалів справді багато! А тут ще під боком у нас боляк - московська фортеця у Кам’янім Затоні. Будуть нашій Січі непереливки, коли москалі од Переволочної дійдуть аж сюди й злучаться з кам’янозатонпями!
- Не попустимо!
- Нізащо!
- Постривайте-бо! Які гарячі! Розміркуйте спокійно: яка у нас сила? Курям на сміх здалася! Одна назва - козаки… Не гнівайтеся-бо, братчики! Адже ви самі свідомі того - десятеро козаків мають десять рук та десять ніг; а може й того менше! А як у котрого руки й ноги цілі, то очей нема; одне слово - каліки! Нам би тепер баштани стерегти, а не з москалями воювати!
Загуло товариство:
- Хоч ми без рук і без ніг, хоч і сліпі між нами, а все ж москалеві не подолати нас!
А Сорочинський їм на те й каже:
- Не загадуймо в будучину, що там колись буде! Доки живі, про живе дбаймо! Треба нам насамперед загаяти москалів у дорозі, от і поміркуймо над сим, як краще зробити? Товариство, може між вами знайдеться охочий перевезти московські байдаки через пороги? Се було б до речі! Бо ми сьогодні ж пошлемо посланців до Кримського хана прохати потуги.
Запанувала хвилева тиша. Братчики зрозуміли, якого стерничого потребує кошовий… Стали вони зглядатися один на другого, аж се - молодий парубійко в одежі міщанина (видко недавно прибув на Січ із городів) увійшов в коло.
- Батьку кошовий, - вклонився він низенько Сорочинському, - благословіть мене на стерничого.
Довго оглядав кошовий парубка; сподобався він йому з лиця й з мови, аж жалко стало.
- А хто ж єси, добродію?
- Кличуть Олексою, на прізвище Опоченок… Мого батька (він був війтом), цар замордував у Лебедині; мати, побиваючись за батьком, стерялися… Сестру-одиначку, московські драгуни взяли. А я зостався на світі один, як билина.
- То нехай же тебе, сину, Бог благословить! На святе діло йдеш! - розчулився кошовий.
- Благословіть і ви, добрі молодці! - вклонився Олекса всьому товариству.
- Бог напутить тебе на все добре. З Богом! Після сього кошовий зітхнув вільніше:
- Одну справу залагодили. Залагодьмо ж, братчики, й другу. А ну, кажіть, кого пошлемо у Крим?
Озвався козак Яким Богуш:
- Їдь, батьку, сам.
- А на Січі хто зостанеться?
- Кого найменуєш, той і зостанеться.
- Товариство! Чи згода?
- Згода!
- Нехай буде так. То візьму я, братчики, із собою у Крим козака Кирика Менька. А на Січі нехай отаманує замість мене Яким Богуш. Він козак добрий, самі ви знаєте.
- Просимо козака Богуша! Просимо!
Богуш, вклонившись товариству, подякував за честь і.. згодився.
- От і гаразд! - мовив Сорочинський. - А тепер, пани-брати, послухайте мою останню пораду. Богові хвала, сього року води у Дніпрі і воли не вип’ють! З трьох боків вона пойняла нашу Січ, навіть Титарівський та Ірклієвський курені залила. З трьох боків не підступить москаль до Січі - ні пішки, ні кінно, - хіба на байдаках. Не вадило б нам, добрі молодці, прокопати глибоку канаву й з четвертого боку, щоб затопити долину. Тоді б ми зовсім одгородились водою од суходолу!
- Добре, батьку! Що звелиш, те й зробимо! - Закричали запорожці і на останку закидали Сорочинського шапками,
В той час як на Січі готували москалям таку зустріч, Яковлєв з військом прокладав огнем і мечем шлях на Низ. За прикладом Переволочної Старий і Новий Кодаки з околицями були спалені дощенту, людність вирізана до ноги. Але дивно - чим більше москалі проливали української крові, тим більша лють находила на них. Душогубство живих людей вже не вдоволяло їх, свіжо пролита кров не гасила жаги; їм аж трупів забаглося, наче упирям! Москалі розкопували домовини, розбивали труни і викидали на світ божий кістяки мертвяків!
Таким робом Яковлєв дійшов до порогів. Аж тепер він схопився за голову.