За думкою сотника Мотовила пішли всі. Тої самої думки був і отаман, та він з нею не вихоплювався, чекав, що інші скажуть.
На Січі привітали козаків як переможців. Стріляли на валах із гармат, вигукам із тисячі грудей не було кінця. Богданко пішов до кошового.
- Слава Богу, що здорові звернулися, - привітав його кошовий. - Завтра скличемо велике коло, і тобі треба буде розповісти все товариству, Богданку. Це буде день твого великого свята!
- Не всі ми вернулися, - сказав Богданко. - Багато нас полягло в рукопашному бою, багато ранених попривозили…
- А ти б гадав без утрат? - сказав кошовий. - Де рубають дрова, там і трісок чимало паде. На це не звертають у нас уваги, аби тільки з побідою вернутися.
- Я був певен, що ми переможемо, - сказав Богданко самовпевнено.
- Завтра, товаришу, день твоєї слави… Ще один такий удатний похід, а тебе, певно, не мине булава, побачиш… Тільки як завтра говоритимеш, то не висовуй себе наперед, бо козацтво цього не любить. У нас не люблять самохвальків-чваньків. У нас - громада! Коли б козацтво помітило, цю ти хвалишся, пропала б відразу твоя слава з останнього походу, хоч який він був славний. Зробило все: козацтво, наше славне військо, товариство.
- Спасибі, батьку-кошовий.
- І не згадуй, що ти казав мурзу настромити на кіл. Хай це забудеться, а то козаки нагадають собі зараз, що це твоя власна помста за твою дружину. А втім у нас, у запорожців, немає звичаю винуватців на кіл настромлювати. То тільки в ваших краях таке водиться…
На другий день рано січовий довбиш вибивав на січових котлах збір до великого кола.
За січовим звичаєм на раду в велике коло мусів іти кожний козак-товариш. Десятники41 ходили по куренях та слідкували, щоб часом котрий не залишився дома. Та того дня цього робити не треба було, всі поспішали на майдан, кожному було цікаво почути від отамана самого, як той славний похід вийшов.
Богданове оповідання всім дуже сподобалось. Йому часто переривали голосними похвальними вигуками:
- Слава нашому товаришеві Богданкові, дай нам, Боже, таких більше! Щоб на камені такі родилися!
Богданко був того дня на всіх устах.
* * *
Від того пам’ятного дня Богданкові пливло життя на Січі серед безнастанних небезпек у походах проти невірних. Петро пильно стежив за зміною його вдачі. Інколи здавалося, що він уже наситив жагу помсти, що він уже виконав те, що пообіцяв під присягою. Таке саме здавалося й самому Богданкові. Але сумління раз у раз пригадувало йому, що присяга не виконана.
«Я помстився на мурзі за безталанну дружину… Мати і синок іще не помщені…»
Часто вночі вставала із сім’євої гробниці покійна мати з онуком, і синочок докоряв йому:
- Не любиш ти нас, тату, забуваєш про помсту за наше життя…
З такого сну Богданко будився весь у потах. Уже його сон не чіпався до ранку. Тоді він надягав жупан або кожух, виходив на січовий майдан і тинявся поміж куренями, мов сновида, Ставав до розмови з вартовими, а то виминав людей, ходив самотою і придумував, як би то знову який похід видумати…
* * *
Не минуло року від походу на Перекоп, як товариство січове вибрало його курінним отаманом. А це вже недалеко до найвищої влади на Січі, до кошового отамана.
В тому числі Запорозька Січ виявила так багато енергії й лицарського завзяття з татарами, що польські королі та гетьмани мусили звернути на неї свою увагу і вважати її за найпевніше забороло проти вічних напастей з боку Татарщини на християнські землі. Січ Запорозька безнастанно стежила за татарськими рухами, не давала татарам переправлятися з походом у християнські землі, або нападала на них, як верталися зі здобиччю, била, відбирала здобич і визволяла бранців, а то й нападала на їх улуси, палила та нищила. Отаманська Порта42 жалувалася на ті козацькі набіги, грозила відплатою, коли Польща не спіймає винуватців і не пошле їх Туреччині в кайданах, щоб їх для прикладу покарали.
Польща забороняла козакам займати муслємів43, погрожувала карами, та це нічого не помагало.
Тоді ще не було сутичок між козаками й окраїнною шляхтою, навпаки, багато української й польської шляхти козакувало, самі приставали до козаків та йшли на здобичництво, або таким походам пособляли грішми, а за це діставали свою пайку зі здобичі.
Польща мала тоді мудрого короля Степана Баторія. До нього звернувся козацький старший Богданко Ружинський із проханням, щоб козацтвом заопікувався, щоб польський уряд затвердив за козаками ті землі, які козаки встигли відбити від татар. Королівським універсалом із дня 20 серпня 1576 р. король затвердив за козаками городи Терехтимирів44 і Чигирин, пізніш усе Придніпров’я від Терехтемирова по Дніпровий лиман, а в бік від Дніпра на захід по річку Буг та Синюху, а на схід аж до річки Донець та Дін.