- Оце тепер і привезли її сюди батько й матір відчитувати: чи не поможуть печерські угодники? - додала бабуся.
- Ну, нечистому - не при храмі святому згадуючи - йому тут не місце: зараз вискочить, як пес від гарячок? окропу, - присудив якийсь дядько, зупинившись коло бабів. - Я сюди и табаки не посмів внести - і ріжок закинув к нечистій матері - не при храмі святому згадуючи… [1]
X
Сказано: на похиле дерево і кози скачуть. Та ще й так кажуть: на чужому подвір’ї і тріски б’ють.
Себто я про Юрася. А про Сірка не скажу того. Про його друга приказка: розумному, як і багатому, чорт діти колише. Та ще й така є: розумний під стіл не ляже.
А до чого це - побачимо.
Того ж року 1663-го, восени, довелось Якиму Яворницькому та Павлові Пелесі у Києві бути. Сірко посилав їх з дарами у Печерський монастир: дуже побили тоді запорожці коло Перекопу Нуредина-хана і здобичі великої доскочили, так Сірко і дякував печерським угодникам за поміч.
Печерські старці і сказали Якимові й Павлові, щоб вони увечері приходили у Софійський собор до вечірньої служби, на навечеріє, чи що, бо буде щось у тій службі для них несподіване, а цю - того не сказали, а тільки якось-то переглянулись. От пан Павло і пан Яким прийшли у собор. Та як і не йти. Увесь Київ, здавалось, попхався до собору, мов на великодню утреню, коли до Христа дочитуються.
Щось воно таке тут коїтиметься, - думали запорожці, а питати людей соромились, щоб ті не подумали про них або не сказали: з Великого Лугу - та великі дурні.
Чули вони тільки, як дехто з людей казав, що буде служити службу якийсь-то новий молодесенький архимандрит, Гедеон, двадцяти двох літ. І ніколи не видано, щоб такі молодята були архимандрити. Тим-то печерські старці і веліли їм іти у собор.
Чути було ще, що у соборі буде і новий митрополит Йосиф, по-мирському - Нелюбович-Тукальський.
Що ж! Цікаво, дуже цікаво… Наші запорожці й прийшли.
А людей, людей! - аж гудуть… А все ж наші запорожці просунулись аж у самий перед, бо вже коли татарські й турецькі орди їх не зупиняли, то де вже у соборі їх кому зупинити! Не такі вони козаки.
Розглядаються й придивляються по церкві - скрізь ніби мак, кручені паничі, троянди, горицвіт - так усе і миготить у очах, так і сяє: то все пані полковникові, сотникові, панночки… Собор, увесь іконостас, панікадила, образи -- так все і горить, і палає…
Зараз і служба починається. Задзвеніла й зашелестіла церковна завіса, і тихо-тихо розчіпились царські врата. З кадилом у руці, у золотих ризах, у дорогій мітрі виходить молодесенький і білесенький, мов панночка, новий архимандрит.
Що се таке! Яворницький і Пелеха аж похитнулись і очам віри не ймуть… Чи се ж правда? Чи се не мара!
І вся церква дивується, очей не зведе з сього архимандрита… Боже, Боже! Жалібно глядять на його пані і панночки. Такий молодесенький, ще й пушок на лиці не пробився, а вже - мертвий - помер для миру…
«Слава святій і єдиносущній, і животворящій, і нероздільній Тройці!» - тихо-тихо, але виразно проноситься по усьому соборові тяжкий і трохи тремтячий голос.
Що се, що се! Якась молоденька панночка у дорогій сукні, з личка біленька, з чорними як на шнурочку бровами, почувши той голос, уся затрусилась, а узрівши із-за кадильного диму бліде-бліде лице архимандрита, побіліла, як крейда, похитнулась і, як, підкошена травиця, тихо опустилась, припадаючи головкою до холодного кам’яного помосту… Боже, Боже!
Вона пізнала його… І перед нею, мов із кадильного диму, виступила та весняна чарівнича ніч… Вона у саду коло ставка. За ставком, у темній гущині, так то чудово заливається соловейко, а у ставку, по купинах та в очеретах, жаби кричать і гудуть… Коли щось за нею зашелестіло… Вона оглядається - се він, оцей, що у дорогій мітрі, у золотих ризах; він - її любий, її коханий… Він бере її за руку, обнімає стан її гнучкий, Вони на траві, під калиною… Він припадає до її ніжок, гріє їх своїми устоньками, цілує… А вона сама припадає до його, на його груди, до його колін… А сльози так і ринуть з очей від радощів, від великого, невимовного щастя… Вона пізнала його!..
Але він її не пізнав, бо за кадильним димом, за своєю службою, за своїм безталанням - не бачив її…
- Невже ж се правда? Невже ж се він? - накинув оком Яворницький до Пелехи.
- Він, хіба не бачиш? Голос його, лице, очі…
- Та се ж Гедеон, а він був Юрій.
- А невже ж ти не знаєш, що як кого постригають у ченці, то дають йому друге ймення, та тільки щоб чернецьке ймення починалось з тієї ж букви, як і мирське: Юрій те ж що й Георгій - з глаголем… От і Гедеон з глаголя починається.
Так тихесенько розмовляли проміж собою наші запорожці, і самі собі не вірили… Із гетьмана - архимандрит!
1