Поки йшов торг, минув день, а назавтра, у суботу, мусила бути у козаків рада.
З самого ранку довбиш виніс із церкви котли і став дрібушкою бити у довбні. Тоді вийшов із свого куреня осавула Іван Шило, теж увійшов у церкву, узяв там велику військову корогву і став з нею на майдані.
А тими часами царський посланець, піддячий Омелян, умившись і помолившись Богу, виглядав із свого куреня у віконце на майдані.
Довбиш удруге забив у котли, і запорожці посипали з куренів на майдан.
Довбиш ще вдарив двічі. Тоді виходила на майдан старшина: кошовий Сірко з булавою отаманською, суддя Кудлай з великою печаттю, військовий писар з срібним каламарем і орлиним пером. Усі без шапок - і старшина, і козаки.
У курінь увійшов Павло Пелех.
- Його милість кошовий отаман з усім військом запорозьким низовим запрошують пана Омеляна на раду, - сказав він, ввічливо уклонившись.
Піддячий вже був одягнений як слід і з шапкою у руці. Він помолився, поклав три поклони, погладив свою руду, лопатою, бороду і вийшов услід за Пелехом.
На майдані він підійшов до старшини, уклонився по-московськи з повагою і подав грамоту кошовому.
- Шапки на землю, панове, - сказав Сірко і положив перед собою шапку на землю.
Положили свої шапки на землю суддя Кудлай, писар Забродя і осавула Іван Шило. На шапки положив осавула і військовий прапор - корогву.
Тоді Сірко розгорнув грамоту, поцілував печать і подав грамоту судді» а той вже писареві.
- Прочитай, пане писарю, до ради грамоту його царського пресвітлого величества: нехай ми послухаємо, - сказав Кудлай.
Писар читав: «Від великого государя царя і великого князя Теодора Алексієвича всеї Великої і Малої, і Білої Руси, єго царського пресвітлого величества, самодержця і обладателя…»
- Стій, стій, стій! - мов опечений, крикнув московський посланець. - Як ти прочитав посліднє слово, пане писар?
- Як? - трохи здивувався Забродя. - Прочитав, як воно тут написано: я читати умію не по складах.
- Так прочитай знов посліднє слово, як ти його читаєш, - сказав упертий москаль. - Прочитай же по правді.
- Як ще там по правді! - вже трохи сердився писар, бо він добре вчився у київській академії, а тут буцімто на простому московському «обладателеві» спіткнувся.
- Ну, обладателя…
- Ай-ай-ай, Господи! - переляканим голосом говорив посланець. - Яку наругу вчинив ти, писарю, імені великого государя! З великого государевого титула вийняв дорогоцінний діамант - одну букву пропустив з титула, а за се по указу його царського пресвітлого величества у нас на Москві піддячих і дяків б’ють батогами без пощади.
І старшина, і козаки не знали що й думати. Невже ж то їх писар читати не вміє? Яку він там «наругу» царському імені вчинив? Який «діамант» украв?..
- Я вже не знаю, як і читати, - розвів руками писар. - От халепа, сором на усе військо.
Московський посланець підійшов тоді до писаря і, водячи пальцем по грамоті, промовив:
- Видиш, - тут написано по правді, грізно і чесно по старині: «самодержця і облаадателя» - облаадателя - з двома «азами», з сугубим «азом», а ти один «аз» із царського пресвітлого титула вкрав, може і ненароком - і то тобі, писарю, провина [2].
Старшина й козаки аж о поли руками вдарились.
- Он який він московський «аз» - за него батогами там людей чешуть - ну «аз»! - смикнув за рукав Пелех Яворницького.
Сяк-так, а грамоту дочитали до кінця. Тоді старшина і військо били чолом великому государю за його милостиве слово, а відбивши чолом, прохали государевого посланця говорити про справи, по яких його прислано до Січі. Посланець скидався на те, що він з дороги дуже потомлений, не зможе як слід довести до війська волю Його царського пресвітлого величества, що тільки через день він знайде в собі на те силу, але отаман і старшина прохали його «не чинити московської волокити».
- Трудно буде зібрати козаків для другої ради. - сказав Сірко. - Бо вони мусять зараз розійтись із Січі задля рибного промислу - за недостачею у Коша хліба, козаки тільки рибою й живуть - більш нічим годуватись товариству. Так нехай буде ваша ласка!
Тоді посланець сказав, звичайно, по-московськи:
- Відомо вам, війську запорозькому низовому, що великий государ, платячи вам, отаманові і всьому війську низовому, своє «жалованіє» приказав вам в часі ворожого нападу на Чигирин іти зі своїми ротами против неприятеля, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а і над кримським ханом, коли він утік ко Дніпру, промисла не чинили. Чому ви того не зробили?
2