Ніч застигла їх на узліссі темного бору, де вони знайшли і пашу для коней на сіножаті, і водопій у маленькій річечці, що бігла по камінцях і мов розмовляла та шепотіла про щось усю ніч з побережною травицею.
Вже на другий день вони були коло Суботова.
Тут тільки Юрась ніби прокинувся і згадав, чого він їхав до Суботова, - найти своє військо, своїх козаків. Ні війська, ні козаків, ні України - нічого не зосталось - одна руїна! І Суботів - руїна! Юрась заломив руки.
Або на світі не бути, або ту, тогобічну Україну добути!
І він повернув назад до Немирова - дожидатись Калги-султана з ордою.
* * *
Сірко не пережив сорому і погибелі правобережної України. Тяжко занедужавши душею і тілом, він замовив собі труну - свою вічну домовину, і вже не спав на ліжку у себе в курені, чи то у полі з сідлом під головою, як було перш спочивав у походах або у Січі, - труна була його м’яким і вічним спокоєм, а 1-го серпня 1680 року Божого його не стало.
А Юрась? Не добув він собі ні слави батьківської, ні сьогобічної України, а добув - тяжко й вимовити - султанський шнурок!
Ось він - знов у Едекулі.
- Тату, тату! За твої хиби я несу кару люту… Але - на то Божа воля…
У відчинене віконце Едикула залетіла ластівка.
Чи не з України ти, моя ластівочко, вісти принесла? Що тепер там - там, де тихі води, де ясні зорі, де мир хрещений, де край веселий?
За дверима щось брязнуло. То увіходить Тугай-бей з яничарами.
На золотому блюді - шнурок…
- Господи! Прийми дух мій… Прощай, Україно!..
КІНЕЦЬ.
Григорій Мачтет
Заклятий козак
Ну, та й казки ж розказував дід мій небіжчик, царство йому небесне!.. Навіть у Полтаві його знали, дарма, що до Полтави од нашого хутора і за тиждень не доберешся, особливо восени, по грязюці. Що то - слава; ні бездоріжжя, ні далечині нема для неї, так. і пливе з людською поголоскою, мов хвиля за хвилею… І частенько таки заглядали до нас люде тих казок послухати: чи то в Кобеляки хто іде, чи в Золотоношу на вибори, чи на хрестини до протопопа поспішає, - дивись, і заверне до діда на хутір, а найпаче, коли ще й проти свята якого.
Понаставляє, бувало, бабуня пирогів з кашею, з капустою, з сливами, з тертим маком і з усякою всячиною, а пекла вона їх так, - от же, їй-богу, не хвастаю, - що навіть матушка-протопопипя, на що вже, здається, вславилася пирогами своїми, а і та заздрила небіжчиці; принесе дід з льоху свою знамениту «настойку-полоскунку», настоювати котру ще батька його, небіжчика, навчила за дві поросні свині гадяцька попадя; понаставляють на столі всякої страви, та й кланяються, просять: «не погордуйте, мовляв, гості, не обижайте господаря з господаркою».
Підгодуються трохи гості, вип’ють по чарчині-другій та похвалять «полоскунку», погадають на яких таких фигах-мигах вона настояна, ну, і почне тут, бувало, дід розказувати бувальщину, та таку, що легкодухому чоловікові краще і не слухати, їй-богу, у найсміливіших, бувало, чуби догори лізуть, а все-таки кожному кортіло послухати! Та що, сама жахлива предводителька [3], хоч і заткне спочатку вуха, хоч і голосить: «Ой боюся, ой не розказуйте», - а й та нарешті вийме пальні із ушей і просить тільки чорта чортом не називати. «Як хочете, - просить бувало; - поминайте його, окаянного, а тільки не так!» - і слухає…
Страшне розказував дід, і кожного разу присягався, що точнісінько так воно все і було! «Щоб у мене горло пересохло, щоб горілки не випити мені, коли брешу!» - бувало каже він; ну, а чи стане ж чоловік так божитися даремно? Хоч воно за теперішніх маловірних часів і кажуть… А про те краще от ви самі послухайте, що розказував небіжчик на Святвечір.
Розпалив він свою стару люльку, затягнувся гарненько, та й почав.
І
Було це ще за гетьмана Дорошенка, - славний козак був, нехай йому земля пером! У нас тоді саме непорозуміння з Москвою було, ну і гетьман, вічна йому пам’ять, чутно було, що військо скликати хоче. Що б там не було, а тільки старшина почала вуси покручувати, по полках шаблі гострили і коней кували, дівчата, звичайно, рукавами очиці витирали та частіше почали в садки вибігати, а подекуди, балакали, вже й до справжніх сутичок з стрільцями московськими діло доходило… Вершники-посланці ганяли сюди й туди, розвозячи гетьманські полковницькі універсали та накази, по вулицях люди мов бджоли гули, - видко було, що без гарячої каші та червоного пива не обійдеться, - ну, а прадідові моєму, царство йому небесне, нічого кращого й не треба було. Був він тоді за військового товариша і походи любив більш за горілку й женихання, хоч і ласий був небіжчик, по правді сказать, до молодиць і горілки, як кіт до сала! Звичайна річ, козацька душа, коли в роті сухо, та не можна тобі поцікавитись, чи тонке там полотно у молодиці на сорочці, то вже й нудно, - на те й козак! Та й молодиці липли до його, так липли, як мухи до меду, бо бравий такий лицар був, хоч куди, ні перед ким не поступиться! Високий, огрядний, чорнявий, вуса мав довгі, за вуха закладав, і рубака був не послідній, з самим чортом ладен був битись! За женихання та за чарку і прозвали Його на Січі ласим, і не раз таки остерігали його товариші: «Ой дивись, Петре, не доведе тебе до добра твоє женихання, поперебивають тобі колись ноги»…