VII
Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:
– А чи далеко до пустельника?
– Ні, – каже чорт, – близенько: за Ізюмом, у Святих Горах[2].
– Як близенько? ! – крикнув дід. – Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!
– Еге, по-вашому, по-запорозьки, – каже чорт, – може, воно й так, а по-нашому – так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.
– Слухай, чорте, – каже дід, розсердившись, – не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! От що!
– Та не бреши, – каже чорт, – і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!
– А Одарка ж як? – спитав дід.
– Вона перекинеться хортицею, – каже чорт, – так ми ще дорогою пополюємо за зайцями.
До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкаючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик – так зараз і дожене його, – не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше – приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? – і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають “Проміняв жінку на тютюн та люльку”, а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:
– Підождіть мене – я на часинку збігаю до пустельника.
– Іди, та не барись, – каже чорт, – бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо – та й у Січ.
– Яке весілля? – пита дід.
– Аз Одаркою ж! – каже чорт.
“А щоб ти не діждав! ..” – подумав дід та й пита:
– Де тут дорога до пустельника?
– Іди сією стежкою, – каже чорт, – оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.
Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на уступ; з одного боку – круча, аж глянуть страшно, з другого – скеля стіною піднялась аж до хмари. Дивиться дід: у скелі – двері, а над дверима – образ; ввійшов – церковця, так собі невеличка, висічена у скелі. Тільки перехрестився та вдарив поклон, аж із келії виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода біла, як молоко, аж до колін. Дід підійшов під благословеніє, а пустельник поблагословив та й каже:
– Чого се, чоловіче, бог з нами, так од тебе чортом душить?
– Як же б то й не душило, – каже дід, – коли цілісінький день їхав на чорті та ще й з відьмою.
Дід усе розказав, як було і чого приїхав.
– Як ви, святий отче, – каже, – поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенія.
– Воля божа, – каже пустельник, – може, й тут знайде спасеніє, коли щире буде покаяніє. Як бачу, вона хоч і відьма, то менше лиха робила людям, як ті, що святош удають. Вона, – каже, – і на путі грішному шукала спасенія, а другі так із істинного пуття збиваються.
– Так, панотченьку, так, – перебив дід, – оце саме і чорт казав!
– Чорт, – каже пустельник, – сулив їй усі прелєсті мира сього; друга б – і не відьма – на сі посули піддалась, а вона не преклонилась.
– Не преклонилась, панотче, не преклонилась, – каже дід, – так і чортові одрізала; аж носом закрутив диявольський син!
– Ну, тепер помолимось господу, – каже пустельник, – то він, милосердний, напутить нас, що треба робити.
Пустельник упав на коліна, дід собі, і стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та і освітилась, наче хто світло засвітив. У діда із очей аж дві сльози викотилось, як дві срібні кулі, аж брязнули, ударившись об кам’яний поміст. Помолившись, устали; от пустельник і каже:
– Ходімо ж, я покажу тобі печеру; одведеш туди небогу, там вона і буде спасаться.
– Будьте ласкаві, панотче, – каже дід, – заступіться за бідну сироту... коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе! ..Так же катержний, анахтемський хвостик... та ще от що... – почав дід, та й язик прилип к гортані.
2