Уже кілька днів він жив не вдома, а ночував у спеціальному будинку неподалік Генштабу, щоб бути в пішій доступності. Уранці 24 лютого він не зміг додзвонитися до водіїв — хлопці молоді, може, спали — і він пішки прийшов до свого кабінету, куди потім зійшлися всі. Після розмови з міністром оборони Олексієм Резніковим Головнокомандувач спустився в бункер.
Я ж, повернувшись з роботи ввечері 23 лютого, поставила тривожну валізу ближче до дверей. Під ранок прокинулася від звуків вибухів. У ті хвилини мусила ухвалити найважче рішення у своєму житті: залишитися зі своїм дев’ятирічним сином, який ще мирно спав, чи їхати на робоче місце. Я — цивільна. Мала право не прибувати в Генштаб, а працювати віддалено. Але розуміла, наскільки важливою є комунікація від Головнокомандувача, від ЗСУ загалом, наскільки чутливою є ця інформація й що здобути та погодити її на відстані не вдасться. Тому вирішила їхати.
Розпач поглинув мене. Не бажаю нікому дивитися на свою єдину дитину й питати себе: «Чи ми ще побачимося?». Я впала на коліна перед іконами, молилася й плакала. Опісля опанувала себе. Перехрестила свого Іванчика, залишила його з чоловіком і поїхала в Генштаб.
Назавжди запам’ятаю ту дорогу до метро — темні вулиці, холодний вітер. Переповнений вагон з принишклими людьми, в очах яких самі питання. Я дивилася на маму з хлопчиком-підлітком і думала: як сильно я хочу бути зі своїм сином. З метро я вийшла на вокзал, куди звідусіль тягнулися натовпи, і пішла до Генштабу, до свого кабінету. І вже звідти за декілька годин спустилася до бункера.
Тієї першої доби повномасштабного вторгнення я безперервно працювала над повідомленнями від Головнокомандувача та оперативними зведеннями про обстановку на фронті від Генштабу. Ні начальника управління стратегічних комунікацій, ні начальника управління зв’язків з громадськістю не було на місці (один був у відрядженні, інший — у відпустці). Але колеги з управлінь одразу включилися в безперервну роботу, розділяючи відповідальність і безсонний режим.
Я розуміла, ми не можемо мовчати. І наше суспільство, і весь світ мали знати, що відбувається, від першоджерела. Власне тому я й обрала приїхати на роботу, а не залишитися з дитиною. Ми були розпорядниками інформації, якої гостро потребували громадяни, журналісти. І нашим завданням було її надати. У перші дні ми публікували зведення Генштабу що чотири години, згодом що шість і вже після відбиття російських військ від Києва — двічі на добу.
Було визначено три головні напрямки нашої роботи. Найперше — інформувати про ситуацію на фронті. Ми мали заповнити інформаційний вакуум та завоювати довіру. Друге завдання — мотивувати суспільство чинити спротив окупантам. У перші дні мені сказав це сам Залужний: «Людо, ми самі не впораємося. Треба піднімати людей». І я готувала заяви від його імені, постила численні візуали про територіальну оборону, про підривну діяльність у ворожому тилу, відповідала на десятки повідомлень і дзвінків щодня від журналістів і колег-комунікаційників із військових підрозділів, органів влади, рекламних агенцій. Ми координувалися між собою, створювали й поширювали гігабайти контенту.
Мій колега полковник Олексій Носков тоді сказав: «Якби ми з тобою поширювали бодай десяту частину інформації, якою володіємо, зі своїх особистих акаунтів, то уже б стали б топблогерами України. А може, і світу».
Третій напрямок — спонукати противника здаватися в полон. Цим, звісно, опікувалися колеги з управління інформаційно-психологічних операцій. Утім, ми допомагали. Я записала відеозвернення заступника Головнокомандувача генерал-лейтенанта Євгена Мойсюка до російських військових російською мовою. Над тим текстом сиділа з його помічником Олегом майже всю ніч. Текст не давався зовсім. Ненависть до ворога засліплювала, неможливо було підібрати слів.
На початку квітня Головнокомандувач додав четвертий напрямок — переконати суспільства та керівників західних держав надавати нам важку зброю. «Якщо до кінця місяця не отримаємо зброю — ми не вистоїмо». Я почала стукати в усі двері — до знайомих і незнайомих журналістів, до колег з МЗС, до фахівців із цивільного життя. Ми оприлюднили перелік наших потреб, розгорнули великі адвокаційні та інформаційні кампанії, які включали залучення лідерів думок, адресні розсилки до американських сенаторів і конгресменів, генерацію та поширення різнопланового (під різні аудиторії) контенту.
Але все це буде пізніше. А зараз, у першу добу великої війни я була зосереджена на комунікації від Головнокомандувача. За один день охоплення його фейсбук-сторінки зросло до понад 7 мільйонів переглядів. Досі їх було декілька тисяч. Запит на повідомлення з фронту, на пряму комунікацію від Головнокомандувача був колосальним, а медіа підхоплювали кожне наше повідомлення.