Тоді ми з ним говорили не тільки про фронт, але й про наше життя. Валерій Федорович розповідав цікаві моменти зі своїх подорожей чи зі служби, повертаючись спогадами в минуле, не пов’язане з тим самим циферблатом, який відраховував час від початку повномасштабної війни.
Становлення. Життя на валізах
Після сектора Б Валерія Залужного призначили першим заступником командувача ОК «Південь» Сухопутних військ в Одесі, місті біля моря, яке він добре знав і любив.
На новій посаді він мав досить широкі повноваження. У два попередні роки на фронті в нього з’явилося бажання змінити систему взаємин між командирами й підлеглими, а також реформувати систему підготовки. За це він і взявся. Фактично на цій посаді почав втілювати свою мрію як командира — відійти від радянщини, дати військовим колективам більше свободи й поваги.
Я знову звертаюся до Назарова як до спеціаліста, бо він застав усі часи українського війська.
Нахабство, зухвалість, приниження гідності — це перше, що відрізняє радянську й російську армії від української. Друге: у радянській армії був такий принцип — «ініціатива карається». Ми намагаємося від цього відійти. Може, не всюди й не всі, але багато людей у нас здатні виявити розумну ініціативу.
Потім — уміння брати на себе відповідальність. Радянський принцип ми всі пам’ятаємо: «Я — начальник, ти — дурень!». І цим усе сказано. А потрібне креативне ставлення до виконання завдань. Тому Україна й демонструє зараз приклади гнучкості й адаптивності в різних обставинах.
Росіяни напали на нас у лютому 2022. Їхній варіант А не спрацював. Чи був у них варіант Б — ми не знаємо. Може, і був, але ж вони не змогли перелаштуватися: вони як ішли, так і йдуть. Ніхто не підказав, ніхто не взяв на себе відповідальність. Це ключові речі, які радянську армію відрізняють від того, до чого ми прагнемо, і що дозволяє нам уже півтора року більш-менш успішно воювати.
Хоча, звичайно, можна й про багато інших речей говорити. До прикладу, із огляду на наповнення військової освіти. Радянщина — це шаблони, стереотипи, формалізм, показуха. Подекуди воно й у нас ще залишається, але це не масова хвороба. До того ж наші люди поїздили світом, багато хто був за кордоном у відрядженнях, відпустках, спілкувався з партнерами, був на міжнародних навчаннях. Тобто люди вільні, на відміну від тих, хто проходив службу в радянській армії й проходить зараз у російській.
Валерій Федорович чітко все це розумів. І як би йому важко не було, хочеться, мабуть, і покричати, і кулаком постукати, він тримається, бо розуміє, що крик — це прояв несправедливості. Він хоче, щоб люди були впевнені, що вони впораються зі своїм завданням, і не треба, щоб над ними були наглядачі, які змушують щось робити.
Аріна, друга донька Залужного, пам’ятає літо 2016 року в Одесі — саме вона жила там із батьком, поки Олена Залужна працювала в Києві.
«На літо я традиційно приїхала до Одеси й провела його з татом. Цей період нас дуже зблизив. І досі згадуємо історії, як ми винайшли сто рецептів страв із тушонки, їли персики».
Утім, Одесу Залужний мусив швидко покинути. Його призначили на бойову посаду командиром тактичної групи «Крим». Група мала підготувати оборонні рубежі навпроти Кримського півострова. Після цього він став начальником штабу ОК «Захід» у Рівному.
Опісля знову фронт — тепер командиром оперативно-тактичного угрупування «Луганськ». «Це була чудова бойова робота, чудовий колектив. Я будував роботу на власних принципах, яких дотримувався сам. Я любив своїх підлеглих і просив їх робити те саме. Але не жалів їх — це було дуже важливо. У бойових умовах жаліти підлеглих не слід, бо від цього залежить їхнє життя», — розповідав мені про той час Валерій Федорович.
В ОТУ «Луганськ» він служив 9 місяців. Після цього його знову перевели. Життя на валізах стало звичним для нього.
Військова доля кидала Залужного по всій Україні. Досвід служби в різних місцях і на різних посадах, знайомства з людьми стали в пригоді у вирішальний час.
«У мене складалося враження, наче я якийсь особливий у Збройних Силах. Вісім разів переїжджав по країні з валізами. Кинув валізи — і одразу на фронт. Повернувся, забрав валізи, приїхав в інше місце — знов на фронт. Я вже двічі змінював паспорт, бо не вистачало місця для відмітки про реєстрацію».
У березні 2018 року його перевели до Києва й призначили заступником в об’єднаний штаб. За місяць — знову фронт. Він — начальник штабу й перший заступник Командувача операції Об’єднаних сил. Наприкінці квітня 2018 року АТО змінила операція Об’єднаних сил — ООС. Статус прифронтових та окупованих територій унормували законодавчо, як і застосування ЗСУ для стримування й відсічі російській агресії.