«Начштабу — це людина, навколо якої крутяться всі папери, звіти, директиви, розпорядження й організація. Це найбільш заклопотана й найбільш нещасна людина, — сміється Віктор Назаров, відповідаючи на моє питання про специфіку тодішньої посади Залужного. — Валерію Федоровичу, можливо, було трохи легше, бо ми вже мали кілька ротацій до того та якусь напрацьовану базу. Однак це ж величезна територія. Угруповання близько 50 тисяч людей. Для розуміння — це як загальновійськова армія або гарний натівський корпус. І ось він — начальник цього організму».
Валерій Залужний і Віктор Кучеренко. Фото з приватного архіву.
Віктор Назаров пригадує, як намагався витягнути Залужного з фронту. «Я розумів, що Валерій Федорович втомився… Тому декілька разів я підходив до тодішнього начальника Генштабу: „Замінімо Валерія Федоровича, бо він там уже сидить п’ять, шість, сім місяців“. Лише у грудні ми забрали його звідти. Уявіть! З квітня до грудня!».
Улітку 2018 року Назаров поїхав подивитися й чимось допомогти начштабу. Утім на місці виявилося, що все й так гаразд: «Але це дійсно така „кухня“, „гарячий цех“, у якому нема часу для того, щоб розслабитися хоча б на один день, а може навіть і на кілька годин. Мене вражало, як у нього терпець не уривався? Як у нього вистачає цих внутрішніх сил, щоб усе це переживати?».
Тоді ж, у 2018 році, я вперше перетнулася з Валерієм Залужним. На той час я очолювала управління стратегічних комунікацій у Луганській ВЦА. З переходом від АТО до ООС співпраця між місцевими органами влади та військовими значно посилилася й стала системнішою.
Восени ЗСУ звільнили хутір Вільний біля Золоте-4. Командувач ООС генерал-лейтенант Наєв дозволив мені туди з’їздити разом із командувачем ОК «Північ» генерал-лейтенантом Володимиром Кравченком.
Раптом задзвонив телефон. Чую в слухавці м’який чоловічий голос: «Люд, це Залужний. Ти як там? Усе добре? Уже повертаєтесь?». Я була здивована, що генерал, цілий заступник командувача й начальник штабу ООС, ось так просто телефонує мені й цікавиться, чи все добре.
Його вже тоді обожнювали волонтери, журналісти, місцеві. І, звісно, самі військові. Він мав позивний «Волонтер». До нього міг додзвонитися кожен. Залужний вирішував буквально всі питання.
У 2019 році відбулося чергове призначення, якому наш герой відверто зрадів. Валерій Залужний став командувачем ОК «Північ». Валізи опинилися в Чернігові. А це місто було майже рідним йому, бо тут жила мама.
У 2020 році саме Залужний готував великі бригадні навчання з відпрацюванням концепції ведення об’єднаних операцій. Темою навчань обрали наступальну операцію. І цей досвід знадобився йому під час повномасштабної війни з Росією.
Поруч із ним в ОК «Північ» працював Віктор Кучеренко. Ще в Чернігові вони навчилися злагоджено взаємодіяти й розуміти один одного з пів слова. Згодом Віктор Кучеренко, тоді вже бригадний генерал, очолив Головне оперативне управління Генерального штабу — «мозок» війська.
Завдання — захистити Київ
Одна зі стратегічних задач, яку визначив Головнокомандувач: не дати захопити столицю. Війська з цим впоралися — Київ вистояв.
Ворог наступав на столицю одразу з чотирьох напрямків: Чернігівського — у напрямку Броварів, Сумського — з виходом на трасу Одеса — Київ, Житомирського — для блокування міста із західного боку й надалі для замикання кільця на півдні — та з Чорнобильської зони — прямісінько на Київ. Російське військове командування планувало оточити столицю й змусити нас капітулювати.
Що ж завадило ворогу досягти мети? По-перше, це героїчний спротив усього українського народу. На Чернігівщині, Сумщині, Житомирщині, Київщині. Те, як наші люди стали на боротьбу, вразило весь світ. Валерій Федорович говорив: «Народ має боротися. Без загальнонаціонального спротиву Збройні Сили не впораються».
По-друге, вдала оборонна стратегія та майстерність, досвідченість і самовідданість військових, які захищали місто. За задумом генерала Залужного, треба було дати росіянам увійти своїми колонами вглиб території нашої держави, а потім, відрізавши їх від логістичного сполучення, знищувати на підступах до столиці.
Про обрану стратегію розповів мені генерал-майор запасу Віктор Назаров: «Ми виходили з того, що побудувати оборону простіше по природному рубежу. І останнім таким рубежем оборони стала річка Ірпінь. Противник просувався досить швидко, розтягнув колони, залишив пункти управління й логістичні бази. Так велике угруповання ворожих військ було затиснуте між річками Ірпінь, Дніпро й Тетерів».