Артур Залужний також став військовим. Він згадував, що коли прийшов лейтенантом у батальйон, то командир батальйону — майор — був таким «богом», який не ходив через дорогу до парку сто метрів пішки, а викликав машину.
«У Валерія нема оцього — я начальник, ви всі дурні, робіть так, як я накажу. Нарада — від слова радити, а не тільки завдання роздавати й розказувати, як ви всі не маєте рації.
У нього справді є друзі — від старшого солдата й до найвищого офіцера. Він нікого не цурається. У нашому будинку на одному майданчику живуть двоє хлопців, один із них прапорщик, досі в гарнізоні служить. І якось на навчаннях ми його відразу не впізнали. Брат підійшов, а вони тезки, і каже: „Валеро, ти що? Чому не підходиш? Ми ж десять років — через стінку“. А той каже: „Я соромився“».
Народна артистка Ада Роговцева, чиє ім’я широко відоме в Україні завдяки її театральним роботам та зйомкам у кіно, а також через активну громадську та волонтерську діяльність, у розмові зі мною говорила: «Ліс спить, а поле бачить, кажуть люди. Я спілкуюся з військовими з 2014 року й справді не чула жодного зневажливого слова, як це інколи буває про командування. Навіть побіжна згадка про Валерія в середовищі військових ніколи не обходиться без шани».
У вересні 2022 року я була на щойно звільнених територіях Харківської області, де мала можливість поспілкуватися з нашими військовослужбовцями. Я наважилася спитати хлопців, що вони думають про Головнокомандувача. І от що почула:
— Він красунчик! За ним ми готові йти до кінця.
Герой України Сергій Пономаренко, 3 окрема танкова бригада, поділився таким: «Я знаю, що скажу. Я не кадровий військовий. Тому досить складно оцінити все військове керівництво, яке зараз працює в Україні над перемогою. Але дуже задоволений, що служу в часи Залужного. Тому що до повномасштабного вторгнення досить складно було зрозуміти, що роблять військові, а зараз є якась впевненість і відчуття того, що ти робиш все правильно.
Зараз, у цей період Залужний став мотиватором, людиною, яка переводить (армію) з паперової, радянської на сучасний лад, на щось нове. Це спрямування розвитку надихає й додає впевненості, що все буде добре. Я абсолютно не здивуюся, якщо після перемоги натівські війська приїжджатимуть до нас за порадами й унікальним досвідом.
Дуже шкода, що ще десь між Залужним і військовослужбовцями збереглися ті офіцери, які належать ще до старої радянської школи, не завжди правильно, а здебільшого викривлено доносять інформацію до військовослужбовців, і через радянську призму виконують накази».
Михайло Галущак у мирному житті — викладач історії у Львівській політехніці. Зараз він військовослужбовець 24 ОМБр. От що він думає про Залужного: «Я розумію, що в нас добре військове командування. Я досліджую, наприклад, Українську галицьку армію. З листопада 1918 до липня 1919 року в УГА було 2 командувачі. Один із них — генерал-полковник Армії УНР, начальний командант УГА Михайло Омелянович-Павленко. Він командував практично весь час. На жаль, із ним у нас не сталося успіхів, на відміну від того, хто його замінив. Це був генерал-хорунжий Армії УНР, начальний командант УГА Греков. Коли армією командував генерал Греков, ми здійснили найуспішнішу військову операцію Української армії — Чортківську офензиву.
Тоді УГА потенційно могла б перемогти. Але ми мали трохи не те командування. Якби Грекова ми отримали швидше, можливо, і війна була б іншою. Це той приклад, коли від долі однієї людини залежить доля всієї війни.
Добре, що в нас є Залужний. Якби Українська галицька армія тоді мала свого Залужного, можливо, ми б зберегли й ЗУНР, і навіть УНР.
Я вважаю, що це великий успіх. Переконаний, що кожен українець має піти до церкви поставити свічку за Головнокомандувача генерала Залужного. Якби не він, я не знаю, як би все було».
III
Я також звертала увагу на спілкування Валерія Залужного з дітьми. Усміхнений здоровань без «сюсюкання» знаходить потрібні слова, інтонацію й жести. Та й він якось жартома сказав мені: «Щойно в мене з’являться онуки, я всім вам скажу „до побачення“ й піду бавити їх». Про це ж він говорив у інтерв’ю Яніні Соколовій, зізнаючись, що для нього найкращий відпочинок — час із дітьми.
Десь на другому тижні повномасштабної війни ми випадково дізналися, що з нами в бункері живуть п’ятнадцять дітей військових із частини, які забезпечували життєдіяльність укриття. Діти різного віку — і чотирирічки, і п’ятнадцятирічні підлітки.
Ми розповіли про це Валерію Федоровичу. Того ж вечора він сходив до них у гості. Попросив, щоб із його кабінету в Генштабі дітям принесли магнітну дошку, роздобули олівці, розмальовки.