Восени 2021 року ми влаштовували перший український військовий забіг. Тоді один зі співорганізаторів подарував Валерію Федоровичу книжку «Особливий лелека» Богдана Голови.
Богдан — хлопець із Коростишева на Житомирщині. Він пише вірші й веде в соцмережах групу «ДЦП — не вирок». Через діагноз він може друкувати лише одним пальцем, але це не спиняє хлопця.
Одного дня я зайшла до кабінету Головнокомандувача й він зачитав мені вірш Богдана.
Коли під час інтерв’ю журналістка «5 каналу» Яна Холодна запитала Валерія Федоровича про найдорожчі речі, які є в кабінеті, Головнокомандувач дістав саме цю збірку.
Хлопчику показали цей сюжет, і він написав вірш. Процитую кілька рядків:
Богдан Голова, 05.12.2021
Головнокомандувач сказав, що мусить познайомитися з Богданом, якому тоді було шістнадцять. І 6 січня (2022 року), на Святвечір за старим стилем ми поїхали з сюрпризом у гості до хлопця в Коростишів.
Неможливо описати словами радість Богдана, емоції, які викликав приїзд кумира. Хлопець показував свої дипломи, нагороди, як він самостійно пересувається, друкує одним пальчиком. Ця поїздка наповнила наші душі світлом і теплом. Ми їхали назад до Києва майже в повній тиші. Це Різдво було особливим. У передчутті війни все стало більш контрастним. Прояви доброти, взаємопідтримки закарбовувалися в пам’яті, як і картинки мирного життя — ялинки, прикраси, вогні нічного святкового Києва.
А ось іще одна історія, пов’язана з дітьми.
«Учора мого сина обійняв Валерій Залужний. Обійняв так, як, мабуть, обійняв би батько. І колись Іван обов’язково покаже це фото своєму татові. Так, головна його мрія ще попереду, але сьогодні відбулося те, що дало синові найцінніше, — віру. Віру в те, що можливо все! І таки треба мріяти. І треба вірити!», — написала на своїй сторінці Олена, мати 12-річного Івана Варфоломеєва.
Ця зустріч не була публічною. Люди дізналися про неї з соцмереж Олени. А було це так.
На початку грудня 2022 року знайома пресофіцерка ЗСУ надіслала мені в особисті повідомлення фото листа до святого Миколая від хлопчика Івана з Черкас. Його тато, військовослужбовець 58-ї окремої механізованої бригади, після бою опинився серед зниклих безвісти.
У листі Іван написав про дві мрії. Найперша — знайти тата. Друга — познайомитися з Головнокомандувачем Залужним, бо «він теж [як і тато] — сильний командир, дуже крутий і відважний. Тільки він зможе мені допомогти».
Я переслала лист Валерію Федоровичу й отримала миттєву відповідь: «Так, звісно».
Мама не сказала Вані, чому вони їдуть до Києва. Коли я їх зустріла й провела спочатку до свого кабінету, хлопчик на вигляд був втомленим і сонним — довелося рано вставати, кілька годин провести в дорозі. Він думав, що мета поїздки — оформлення якихось документів.
Коли ж ми увійшли до кабінету Валерія Федоровича, дитина розгубилася від радості й несподіванки. Залужний потиснув йому руку, привітався, запросив сісти.
Зустрічі Валерія Залужного з дітьми. Фотографії Людмили Долгоновської.
— Ти Ваня, правильно? І ти просив у святого Миколая про зустріч зі мною, так?
— Так, — голосом, який тремтів від хвилювання, відповів хлопчик.
— Ти вже дорослий і розумієш, що деколи ми самі стаємо чарівниками для дітей? Я радий, що можу допомагати. Над твоїм головним бажанням я працюю — шукаю твого тата. І коли ти виростеш, теж допомагай діткам. Так ти відчуєш свою силу. Будеш моїм другом?
— Так!
— А що роблять друзі? Правильно, підтримують зв’язок. Я дам тобі свій номер мобільного й буду радий з тобою спілкуватися, згода?
Хлопчик кивнув.