Валерій Федорович упізнав мене — ми перетиналися на сході в районі ООС в минулі роки. Генерал усміхнувся й здивовано запитав, що я тут роблю. Ми обмінялися кількома словами, я привітала його з призначенням й потиснула руку. На вулицю вийшла впевнена, що на моє місце прийде хтось із довірених людей Залужного.
Уранці наступного дня головком увійшов до нашого кабінету радників. Познайомився з усіма, кого не знав. І зрештою сказав:
— Працюємо. Усі залишаються на своїх місцях.
Довгий час так і було — усі залишалися на своїх місцях. Але під час великої війни відбулися й великі зміни в оточенні головного військового країни.
На ключові посади — начальника Генштабу, заступників Головнокомандувача, начальників органів військового управління — Валерій Залужний призначив людей, із якими служив раніше, яких добре знав і яким довіряв. Як бачимо, в умовах повномасштабної війни ці призначення себе виправдали.
«У мене тут просто немає часу виховувати, займатися підготовкою якихось інших людей. Я забрав тих, кого свого часу готував. Не тому, що вони мені віддані. У мене немає такого поняття. Ти професійний і працюєш, або ти не професійний, отже, не підходиш і не працюєш», — пояснював Валерій Федорович.
Начальник Генерального штабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала — друг Валерія Залужного. Вони розуміють один одного з пів слова, довіряють і підтримують.
Я запитувала Сергія Олександровича, відколи вони товаришують. З 2009 року, сказав він, коли разом служили в 51-й окремій механізованій бригаді. Валерій Залужний — комбригом, Сергій Шаптала — начальником штабу бригади. Однак коли я надіслала головкому на погодження вітальний пост до 50-річчя генерала Шаптали, він виправив моє «наша дружба триває з 2009 року» на «ми дружимо майже все життя».
У ті роки служби був момент, коли Валерія Залужного хотіли безпідставно звільнити з посади комбрига. І тоді Шаптала на знак солідарності з командиром прийшов до командувача корпусу з рапортом на звільнення.
«Це гідний вчинок. Я знаю, що в мене завжди прикрита спина», — говорив мені Валерій Федорович.
Важлива деталь: попри тривалу дружбу Сергій Шаптала завжди звертається до Залужного на ім’я й по батькові й тільки на ви. Принаймні в присутності інших.
Валерій Федорович шанобливо й тепло ставиться до своїх заступників — генерал-полковника Миколи Балана, який до цього був командувачем Національної гвардії України, до генерал-лейтенанта Євгена Мойсюка — колишнього командувача Десантно-штурмових військ.
3 січня 2023 року на своєму особистому акаунті він опублікував спільну світлину з дописом «Найкраща команда у світі. Дякую Вам».
II
Ще в бункері Головнокомандувач увів за правило проводити спільні сніданки, обіди й вечері, на яких збиралися разом начальник Генштабу, заступники Головнокомандувача й керівники, залучені до прямого управління.
У цьому бункері ти й так цілодобово серед людей. Можливість побути наодинці або провести приватну розмову — розкіш. Головнокомандувач відмовлявся від цієї розкоші, щоб гуртувати команду. Спільний прийом їжі — це можливість під іншим кутом розкрити для себе людей у невимушеній обстановці. Це зближує, допомагає краще зрозуміти одне одного.
Ніколи не забуду святкування мого дня народження 6 квітня 2022 року в Генштабі. Ми — Залужний, його заступники, помічники й радники — зібралися ввечері на кухні за кабінетом Головнокомандувача. Вузький стіл, на ньому — піца, нарізка, фрукти, бутерброди, торт — усе купили в супермаркеті неподалік. З напоїв — вода й сік. Діє «сухий» закон. Ми не розходилися понад годину, говорили, жартували. І звісно, багато говорив і жартував Валерій Федорович. Він створив таку атмосферу, так наче я була в той вечір із сім’єю.
— Ти наша зірочка! Ти зберігаєш оптимізм і даруєш нам тепло в цей непростий час. А ще ти розумниця! І, мабуть, таки відьма, бо не старієш! — такими словами вітав мене Валерій Федорович, по-батьківськи обіймаючи за плечі.
Головнокомандувач завжди дбав, щоб у кожного члена його команди була форма, побутові речі, гаджети. Завжди цікавився, чи тобі щось потрібно.
Управлінню людьми, основам менеджменту, тімбілдінгу можна вчитися, читати про це, наймати фахівців. Але найголовніше: стався до своїх підлеглих, як до членів родини, цікався їхнім життям, емоційним станом — і все вийде.
Валерію Федоровичу вдалося не тільки об’єднати в одну команду найближче оточення. Він зміг об’єднати бійців «Правого сектора», «Азова» та інших добровольчих формувань в боєздатні підрозділи в лавах Збройних Сил. Насправді це дуже складна історія. Такі формування мають свою ієрархію, ідеологію, з їхніми лідерами деколи складно знайти спільну мову.