Якось після однієї зі шлюбних церемоній в Генштабі ми йшли з генералом удвох через внутрішній дворик до бункера.
— Не розумію, навіщо людям реєструвати шлюб: якщо є почуття, жодні папери не потрібні, і навпаки, якщо почуття втрачено, печатки чи свідоцтво не врятують сім’ю, — поділилася я думками з Валерієм Федоровичем.
Він приязно усміхнувся та сказав:
— Ти так говориш, тому що маєш сина, а не доньку. Шлюб — це велика відповідальність, це обов’язки, які ти береш перед цією людиною.
Хто ж вона — дружина генерала, Олена Степанівна Залужна? Це мудра жінка, досить стримана, деколи категорична. У всіх її діях і словах — ніби бажання вберегти чоловіка від будь-яких загроз. Олена Степанівна неодноразово повторювала слова, які часто каже своєму чоловіку, щоби той не втрачав пильності — «довкола вороги».
Вона — соратниця, подруга, рівноцінна партнерка генерала. Я вже згадувала на початку книги, що 90 % його успіху — її заслуга. Це слова самого Головнокомандувача.
Олена Степанівна теж не соромиться говорити про своє кохання до Валерія Федоровича. Ця пара не приховує почуттів одне до одного.
Їхня любов пройшла найскладніше зз випробувань — перевірку цією багаторічною війною. «Я найбільше боявся, що мене поховають невпізнаним. У важкі моменти телефонував дружині й говорив, що на мені вдягнуто, які предмети», — так Валерій Федорович описував свої найважчі моменти на передовій.
Олена Степанівна ділилася зі мною: «Ми довго разом поверталися до нормального життя, відновлювались після Дебальцевого. Валера говорив мені: „Лєна, вони приходять до мене [загиблі], вони говорять зі мною“. Думала, ми цього не переживемо».
Вона приїжджала до нього на фронт. А на роботі та вдома молилася за нього. «Я ставила ікони просто на робочому столі й починала молитися. Усі колеги знали про це й просто не чіпали».
«Вона була з ним завжди, — ділиться брат Артур. — Я був у секторі С, у Часовому Ярі, а брат тоді керував сектором. Якось наш начальник розвідки Сухопутних військ викликав мене саме туди. Я зрадів, бо дуже хотів побачити брата. Ми сіли в машину, довго їхали — аж ось риїжджаємо туди. Ще немає ні начальника розвідки Сухопутних військ, ні керівника сектору.
Дивлюся, іде жінка така, з тазиком. А там село, не пам’ятаю, чи не пів сотні сімей жило й постійні обстріли. Придивився, а це — Лєна! Кажу: „Лєн, ти шо?“. Каже: „А шо робить, води немає. Ходила в сусідню хату прати“. Я кажу: „Я не знав, що ти тут“. Ми намагалися телефоном менше говорити. Тобто я знав, що він — там. Але щоб вона? Ось така була в нас сімейна зустріч».
Вона сказала тоді Артурові: «Я коли зрозуміла, що він не приїде додому, а підтримка йому треба, просто зібрала речі й поїхала до нього».
Урок, який я взяла для себе, спостерігаючи за стосунками Валерія та Олени Залужних: своєму партнеру варто бути подругою. Розуміти його проблеми й потреби, знати оточення, цікавитися всім, що його турбує, вміти вислухати, випити разом, якщо це потрібно, вина чи чогось міцнішого. Це ненав’язлива здатність буде незримо й зримо присутньою в житті коханої людини. У таких стосунках відчувається щось більше за любов — у них живе соратництво, партнерство, розуміння того, що у величезному світі є принаймні одна людина, яка за будь-яких умов і обставин буде на твоєму боці.
Чого я ще навчилася в цієї дивовижної пари — що точно не треба приховувати свої почуття, бо життя, як щодня доводить війна, надто коротке.
II
У свою сім’ю зі стосунків батьків Аріна хотіла би перенести витримку й терпіння. «Терпіння в ставленні одне до одного. Пройти через багато випробувань, зберігаючи сім’ю в любові. Не втрачати романтики, попри різні обставини — війну, посади, статуси».
Валерій Залужний дуже любить доньок. Він не приховує почуттів і до них. Обіймає, цілує й постійно цікавиться ними. Аріна розповідала, як під час першого знайомства тато та її майбутній чоловік одразу поладнали. Валерій Федорович тоді сказав, що Юра нагадує його в молодості — високий, худий, кучерявий.
Молодша донька Христина мешкає не в Києві, але, розповідає, тато постійно телефонує й каже, що любить її. «Щовечора — обов’язково зідзвон. Це наша непорушна традиція. Я чекаю, коли він закінчить справи, тоді ми говоримо та йдемо спати», — зізнається Христина. Він завжди, за змоги, телефонував їй з фронту, коли вона була ще підлітком. Він ніколи не казав, що діється навколо, але нагадував, що любить.
Коли Христина приїздить до столиці, тато завжди знаходить час для неї. «Увечері ми сідаємо на диван, вмикаємо телевізор, приставку плейстейшн, сидимо й граємо разом, обійнявшись», — розповіла молодша донька.