Щороку на свій день народження Валерій Залужний обов’язково навідує маму. Він завжди дбає, щоб у неї було все необхідне, телефонує, цікавиться її життям. Але майже не розповідає про найріднішу людину. З окремих його слів, з розповідей дружини й доньок складається портрет сильної вольової жінки, яка фактично самотужки виховала двох синів і не дозволяла собі проявляти надмірну ніжність до них. Проте це не заважає Валерію Залужному дарувати любов і турботу. І це ще один великий урок справжньої безумовної любові.
Урок 6. Навчатися впродовж життя
Понад двадцять чотири роки зі своїх п’ятдесяти Валерій Федорович вчився. Дев’ять років у школі, чотири в коледжі, ще чотири роки військового інституту, двічі по два роки у військовій академії та університеті оборони, ще три — у Острозькій академії, три в аспірантурі. І Залужний щиро вважає, що не осягнув цілковито військову справу.
«Що не вдалося й про що я мріяв, але не здійснилося, — ділився в одній розмові Валерій Залужний. — Перш за все, я хотів би більше зрозуміти військову науку. Хай там як і, можливо, це досить сумно, але все ж війна — це те, що супроводжує суспільство вже тисячі років. І цю науку, гадаю, треба розвивати. І розвивати саме тим людям, які мають досвід, які знають, наскількиі важкі наслідки несе війна, і як зробити так, щоб втрати від війни були мінімальними».
Що мене завжди вражало у Валерію Федоровичу — це науковий підхід. От ти заходиш із буденним поточним питанням, на кшталт погодити привітання з нагоди річниці заснування Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ. «Нумо визначимося з проблемою. У чому полягає проблема вітчизняної воєнної науки?» — починає лекцію головком. Такі моменти я найбільше любила, і саме на них побудована ця книга.
I
Любов до науки походить від любові до читання. А ця риса завжди родом із дитинства. Артур Залужний пригадує — брат постійно багато читав. Найдорожчою для нього книгою була «Історія війн», яку він подарував Артуру, коли той був ще зовсім малим.
«Він завжди чимось цікавився, — розповіла мені Аріна. — Постійно щось читав, вивчав нове. До того ж оточував себе цікавими людьми. Тягнувся до людей, серед яких хотів колись опинитися. Це були однодумці, люди, які „горіли“ своєю справою, були в ній професіоналами».
У нього в кабінеті — безліч книг. Він постійно читає. Більшість із них про воєнну науку, але є й поезія, філософські та історичні твори. Деколи я бачила на його робочому столі розгорнуті книги. Він любить робити позначки, виділення. Пам’ятає, що та на якій сторінці зазначено. Якось розповідав про те, як у 2015 рятував книжки з бібліотеки в Мар’їнці, зруйнованої росіянами.
Якось Валерій Федорович зайшов у кабінет з книжкою. Це була збірка віршів Сергія Жадана. І зацитував: «Декому краще вдаються приголосні, декому голосні…». Зрештою, це захоплення поезією неодноразово допомагало українському війську: приміром, на аукціоні за десять книжок із автографами Сергія Жадана й Валерія Залужного українці задонатили 2 308 260 грн.
А задовго до війни в робочому кабінеті Валерій Залужний неодноразово цитував поезії, які йому особливо припали до душі. І це не викликало подиву, адже ті, хто довший час перебувають поряд із ним, знають про те, що в «залізного генерала» є і своя суперсила: тонка емоційність, вміння переживати глибокі почуття, відчуття поезії.
II
Валерій Залужний добре знає історію. І це не дивно, адже історія державності тісно пов’язана з воєнною історією. А в основі сучасних військових традицій, назвах військових частин, на бойових знаменах — імена та подвиги різних поколінь борців за свободу. Ми повернулися до власної воєнної історії, що сягає часів Русі, козацтва та Української народної республіки.
Як Головнокомандувач він зробив важливу справу — затвердив нову нагородну систему, у основі якої — національні бойові традиції, закладені переважно в часи національно-визвольних змагань XX століття.
«Не хочу сказати, що українські нагороди були погані. Ні. Але вони не враховували одного: це були відзнаки, які орієнтувалися на мирний час, вони зовсім не враховували війну, яка відбувається нині. Такими відзнаками неможливо нагородити людей за ті подвиги, за ту справу, яку вони роблять саме на війні», — пояснював Валерій Залужний.
Він віддав наказ Генеральному штабу Збройних Сил України вести детальний історичний опис цієї війни, щоб зберегти правду. Загалом новітню історію України пишуть військові. На жаль, власною кров’ю.