Вікно, вікно — треба вікно. Пробити його, розпанахати, немов рану, насичену гнилою кров'ю, пустити у цю криваву темряву день...
І Давило рвався туди, і якби Дмитро Копняк бачив його в ту мить (а він напевно бачив, бо непростий був той Копняк ), то здивувався б своєму ледачому учню, а Давило пер вперед і валились під його чоботи розсічені навпіл тулуби і відсічені голови. А Давило сміявся, бо коли сміється козак, немає жодної сили — чи то пекельної, чи то земної (але де між ними різниця?), що могла б подолати скажену лють козачу.
До вікна залишилося п'ять кроків.
...І падали, потрапивши у коло, згублені колись чи то жадобою, чи то честолюбством, крутились перед Давилом харцизи і вірні гайдуки горлачеви і надійні пахолки, готові за милість барську душити і різати хоча б і батька рідного, крутились і колишні братчики військові, що забули, що то є — Закон Великого Поля, і ситились тепер жадібно людською кров'ю і людським стражданням — не зупинялась шабля Давила перед ними, і тільки на мить розірвав він своє погибельне коло — коли раптом виринуло серед скривлених пеклом чисте й біле обличчя, і було це обличчя дівчини Ярини. І застиг Давило, бо йшла вона йому назустріч чиста і біла, немов не лежала ще кількох годин тому у могилі. І зупинив Давило коло свого клинка і застиг із занесеною шаблею, а Ярина йшла назустріч йому і тягнула руки із прозорими пальцями назустріч. І застиг Давило на мить, і цього було досить, щоб іржаве лезо старого списа із шипінням ввійшло йому під ребра, над чересом, розірвавши полотняну сорочку, яку ткала колись стара мати, проводжаючи із слізьми нерозумного сина на те козакування. Застиг Давило, відчуваючи, як потекла гаряча кров між зубів і як холод увірвався до жил, щоб придушити сонце, яке завжди сяяло у жилах його запорізьких. І тоді закричав Давило і схопив на руки Ярину і кинувся вперед, до вікна. І обхопила вона його тонкими руками, і біг він, відчуваючи, як виламує його ребра тяжкий іржавий спис, як розлітаються навколо упирі, як хапають за плечі і вгризають свої ікла у шию й спину його, і здавалось йому, що біжить він ці три кроки цілу вічність. А Ярина тільки дивилась в очі його, і було в її погляді тільки одне — надія. І Давило добіг і вдарив плечем у забиті дошки, і це вже була не людська сила, а сила всіх братів-вежників, і дошки і цегла розлетілись від цього удару, і останній промінь сонця, останній, який зміг пробитись скрізь чумний дим, останній промінь, відправлений світилом, що сідало за обрій, на знесилену землю, саме цей промінь пробився скрізь висаджене вікно, і цей промінь був останнє, що побачив у своєму земному житті запорожець Давило...
Він не бачив, як вражені, немов блискавкою, сонячним променем впали, конаючі, упирі, як Ярина перетворилась у прозорий струмінь і понесла її повітряна течія вгору. Давило повільно осів біля вікна і звісив чубату голову на підвіконня, і збоку могло здатись, що якийсь козак підгуляв занадто на веселому бенкеті і заснув біля вікна, схиливши нерозумну голову. Тільки легкий вітерець, немов грайлива дівоча рука лагідно перебирав довгий чорний чуб...
...Годинник на ратуші пробив восьму годину...
— Дякую, гости дорогі, що не погордували мною і до мене на урочистість прийшли. — Голос Горлача був ґречним і шанобливим, він розносився й відбивався від холодних і порожніх стін, із залишками побитої ліпнини, густо завішаних, немов гобеленами, зеленим павутинням. Але від цієї ґречності та шанобливості мороз продер Остапа поза шкірою. Пан Горлач сидів, прямо випроставшись на лаві посередині зали, за довгим столом. Освітлювали залу декілька товстих свічок в облуплених канделябрах. Одягнутий Горлач був у кармазин, на якому висів золотий царський орден. Обличчя його було повне і брунатне, і вуса закручувались навколо хижого рота немов дві гадюки. Сидів як старшина вельможна, хіба що тільки очі занадто червоним блимали, безперестанно склепом блукаючи. Остап похмуро стиснув кулаки — падав він довго, і шабля його загубилась десь у цегляному тунелі. Поруч Горлача сиділа Оксана. Вбрання на ній було весільне, голова у срібному вінці заквітчана паперовими квітами, а біла сукня, здавалось, щойно була пошита італійськими майстрами. Втім, чомусь наречена не дуже раділа зі свого весілля. Очі її були закриті, а тіло тремтіло й хиталось. Якби не тримав її пан Горлач тяжкою рукою за плечі, то і впала б давно на кам'яну підлогу. Перед ними на довгому столі стояв тільки один кубок із людського черепа і ніж на порожній тарелі.