І до того ж першим лікарем, якого комісар за тридцять років служби в поліції здибав під мостом Сени. Щоправда, свого часу Мегре набрів там на колишнього викладача хімії із провінціального ліцею, а потім — на жінку, що колись була відомою цирковою наїзницею.
— Я певний, що коли на нього напали, він спав… В усякому разі лежав…
— Його вдарив хтось один… У нього лише одне поранення…
— Цілком слушно. Бідолаха знепритомнів, і могло здатися, що він мертвий…
— Можливо.
— І тоді його потягли до берега й кинули в Сену…
Лікар задумливо кивав головою.
— Як на вашу думку, все це тримається купи? — перепитав Мегре.
— Безумовно.
— А скажіть, чи можливо з медичної точки зору, що, опинившись у воді, він би раптом почав кричати?
Маньєн почухав потилицю.
— Ви багато від мене хочете, комісаре… Я не хотів би бути надто категоричним. Особисто я не вважаю це за неможливе… Під раптовою дією холодної води…
— Отже, він опритомнів?
— Не обов'язково… В коматозному стані людина може рухатися і навіть розмовляти… Можна припустити…
— Він часом нічого не говорив під час огляду?
— Ні… Лише стогнав.
— Кажуть, коли його витягли з води, в нього були розплющені очі…
— Це ще нічого не доводить… Ви, здається, хотіли подивитися на нього?.. Ходімте, панове…
Старша медсестра здивовано глянула їм услід і докірливо похитала головою.
Відчинивши двері палати, Маньєн жестом запросив їх увійти. До них, як по команді, одразу повернулися десятки голів.
Пройшовши кілька кроків по вузькому проходу, всі троє зупинилися біля одного з ліжок.
Бинти закривали все обличчя хворого, крім рота, ніздрів га очей.
— Боюсь, що цей огляд вам нічого не дасть…
— Як ви гадаєте, скільки в нього шансів на видужання?
— Ну, сімдесят із ста… Можливо, вісімдесят… У нього міцне серце…
— Дякую, професоре…
— Як тільки він прийде до пам'яті, вас повідомлять… Залиште номер телефону в старшої медсестри…
Приємно було знову опинитися на вулиці, побачити сонце, перехожих, жовтий з червоним автобус під собором Паризької богоматері, де на паперті блукали туристи.
Мегре йшов мовчки, заклавши руки за спину, і Ляпуент із делікатності не наважився потурбувати роздуми патрона.
Вони проминули головну арку управління, піднялися широкими сходами, що здавалися ще більш запорошеними при світлі сонця, і, нарешті, опинилися в кабінеті комісара.
Мегре широко відчинив двері і якийсь час замріяно стежив за низкою барж, що пливли вниз по Сені.
— Піди нагору і скажи, нехай пошлють туди когось із хлопців… Треба дослідити його речі.
Нагорі містився відділ судово-медичної експертизи та всілякі підсобні відділи з техніками, фотографами.
— Найкраще було б узяти вантажну машину та перевезти сюди все його манаття.
Мегре не боявся, що інші бродяги кинуться на Професорове майно, але вуличні хлопчаки могли все розтягти.
— І під'їдь до автоінспекції… У Парижі не так багато червоних «Пежо чотириста три». Перепиши всі номери з двома дев'ятками. Візьми, скільки буде потрібно, хлопців, щоб обійти власників…
— Ясно, патроне…
Зоставшись на самоті, Мегре поклав у звичному порядку люльки і почав переглядати донесення, що вже лежали на столі.
Годинник вибив першу. Він підвівся і вийшов на вулицю. В таку погоду йому зовсім не хотілося сидіти в тісному й людному ресторанчику «Дофін», і після недовгих роздумів він подався додому.
На ту пору у вікна їдальні яскравим потоком вривалося весняне сонце. Мегре дивився на рожеві квіти на сукні дружини і мимоволі думав про гладку Леа у блузці такого ж самого кольору.
Він задумливо доїдав телячу печінку, — засмажену в сухарях, коли пані Мегре раптом запитала:
— Про що ти думаєш?
— Про мого Професора.
— Якого професора?
— Це прізвисько одного бродяги… Колишній лікар..
— А що він зробив?
— Здається, нічого лихого. А от його вночі хтось ударив по голові і кинув у Сену… Він спав під мостом Марі.
— І він помер?.
— Ні, його вчасно витягли…
— За що ж це його так?
— От про це я й думаю… До речі, він земляк твоїх родичів…
Сестра пані Мегре жила із своїм чоловіком, шляховим інспектором, у Мюлузі. Подружжя Мегре не раз там гостювало.
— Як його прізвище?
— Келлер… Франсуа Келлер…
— Дивно, але це прізвище видається мені знайомим.
— Там кожен третій Келлер…
— А що, як я зателефоную сестрі?
Він мовчки знизав плечима. Справді, чом би й ні? Так чи інакше, їй це буде приємно.