Перехожі, заклопотані своїми справами, діти, що гралися на тротуарі, і не здогадувалися, що на їхніх очах відбувається виїзд прокуратури на місце злочину. Такого сонячного ранку навіть похмура врочистість судочинців не могла нікого збентежити.
Помічник машинально простяг комісарові золотий портсигар. Той мовчки показав на люльку.
— Пробачте, комісаре. Я забув…
Він був високий, стрункий, елегантний — зовсім у дусі прокуратури. Поруч з ним маленький, гладкий, абияк одягнутий Дансіже здавався простим крамарем. Слідчі бувають різні. Чому ж такі однакові прокурори з їх поважністю, самозакоханістю, а нерідко й пихою?
— Ну, панове, ходімо…
Нерівною бруківкою вони зійшли до води і зупинилися перед чепурною баржею.
— Ось ця?
Мегре знав про це не більше за нього. Коротке повідомлення ранкової газети про незвичайну нічну пригоду і телефонний дзвінок із прокуратури. «Будь ласка, приїздіть…»
Він охоче погодився. Приємно було знову опинитися у звичній атмосфері, в добре знайомому товаристві. Вп'ятьох вони попростували до самохідної баржі, з якої на берег було перекинуто дошку. Білявий велетень рушив їм назустріч.
— Дайте руку, — звернувся він до помічника прокурора: той ішов перший. — Так воно буде безпечніше, вірно я кажу?
Він говорив із сильним фламандським акцентом. Чіткі риси обличчя, блакитно-сірі очі, довгі руки, манера рухатись — все нагадувало в ньому тих гонщиків-велосипедистів після пробігу, коли вже дають інтерв'ю для преси.
Від скреготу лебідки лящало в вухах.
— Ваше ім'я ван Хутте? — запитав комісар, кинувши погляд на клаптик паперу.
— Так, месьє… Йєф ван Хутте…
— Це ваша баржа?
— Звичайно… Чия ж іще?
Із рубки пахло чимось смачним. Біля трапу, вистеленого квітчастим лінолеумом, поралася молода жінка. Метре показав на колиску.
— Ваш синок?
— Не синок, а дочка, месьє… Йоланта. Так звуть мою сестру, вона її хрестила…
Помічник прокурора теж вирішив втрутитися.
— Розкажіть, що тут сталося, — мовив він, зробивши знак секретареві. Той слухняно розкрив блокнот.
— Ну, ми витягли його з води… Удвох з отим он хлопцем.
Він показав пальцем на сіру баржу, з борту якої, зігнувшись над кермом, на них уважно дивився якийсь чолов'яга, немов чекаючи своєї черги.
Посеред річки, розтинаючи повітря короткими свистками сирени, повільно пропливав буксирний катер, тягнучи за собою чотири баржі. Коли вони порівнялися з баржею «Зварте Зваан», Йєф ван Хутте привітав кожну з них змахом руки.
— Ви вже давно знайомі з потерпілим?
— Зроду його не бачив…
— А як давно ви тут стоїте?
— З минулого вечора… Ми йдемо з Жемона до Руана, веземо шифер. Я. хотів був завидна пройти Париж і заночувати біля Сюренського шлюзу, як раптом закапризував мотор… Зрозуміло, що ми не дуже любимо ночувати в Парижі…
Мегре помітив оддалік під мостом кількох бродяг і серед них дуже гладку жінку — йому здалося, що він її вже десь зустрічав.
— Як це сталося? Він хотів утопитися?
— Думаю, що ні, месьє… Коли б так, то що б тоді тут робили ті двоє?
— Це було о котрій годині? Де були ви? Розкажіть детальніше про все, що відбувалося минулого вечора. Ви пришвартувалися сюди пізно, коли вже темніло?
— Саме так.
— Ви помітили під мостом бродягу?
— Та хіба ж приглядаєшся… Вони там завжди є.
— Так… А що ви робили потім?
— Ми почали вечеряти. Хуберт, Аннеке і я…
— Хто такий Хуберт?
— Мій брат. Ми працюємо разом. Аннеке — це моя жінка. Взагалі її звуть Анна, але ми називаємо її…
— Далі…
— Далі мій брат прибрався і пішов на танці. Такі літа. Вірно я кажу?
— Скільки ж йому?
— Двадцять два.
— Він зараз тут?
— Ні, він подався до міста, за харчами. Незабаром буде.
— Що ви робили після вечері?
— Заходився коло двигуна і одразу помітив, що витікає масло… А я хотів відчалити на світанку, от і довелося лагодити…
Фламандець по черзі недовірливо оглядав кожного з них, як людина, що не звикла мати справу з правосуддям.
— І коли ви скінчили?
— Лише сьогодні вранці. Вчора я не встиг.
— Де ви були, коли почули крики?
Йєф почухав потилицю, дивлячись просто перед себе на простору, надраєну до блиску палубу.
— Спочатку я піднявся сюди покурити і поглянути, чи спить Аннеке.
— О котрій годині?
— Десь коло десятої…. Точно не скажу…