— А! Вас цікавить бродяга…
— Як він себе почуває?
— Здається, ним зараз займається сам головний лікар месьє Маньєн.
— Його вже оперували?
— Звідки ви це взяли?
— Не знаю… Я гадав…
Тут Мегре відчував себе, як риба на піску, і явно торопів.
— Пробачте, а під яким прізвищем він у вас записаний?
— Під тим, що стоїть у його посвідченні.
— Це посвідчення у вас?
— Так… Я можу показати…
Сестра на хвилину зникла за скляною перегородкою в кінці коридора й одразу повернулася з брудною карткою, розбухлою від води.
Прізвище: Келлер.
Ім'я: Франсуа-Марі-Флорантен.
Професія: лахмітник.
Місце народження: Мюлуз, департамент Верхній Рейн…
Згідно з цим — документом, Келлеру минуло шістдесят три роки і проживав він у мебльованих кімнатах на площі Мобер. Комісар добре знав ці номери: вони здавна правили за офіціальне місце проживання для багатьох бродяг.
— Він опритомнів?
Вона вже простягла була руку за посвідченням і, побачивши, що комісар ховає його до кишені, невдоволено буркнула:
— Так не годиться… У нас…
— Келлер лежить в окремій палаті?
— З якої ж це речі?
— Проведіть мене до нього.
На якусь мить вона вагалася, потім, зітхнувши, здалася.
— Врешті, нехай начальство розбирається…
Вона повела їх по коридору і відчинила двері. Всі місця в палаті були зайняті. Більшість хворих лежали горілиць з відкритими очима, декілька у синіх линялих піжамах тихо розмовляли, стоячи біля вікна.
Посеред палати, біля одного з ліжок, гурт юнаків та дівчат у білих халатах та шапочках обступив кремезного, літнього вже чоловіка з підстриженим йоржиком волоссям, який, здавалося, читав їм лекцію.
— Тсс… Почекайте, поки він звільниться… — прошипіла сестра.
Потім сама підійшла до головного лікаря і прошепотіла йому на вухо кілька слів. Той скоса зиркнув на комісара, тихо відповів їй і знов заходився щось пояснювати практикантам.
— Професор Маньєн просив вас зачекати у нього в кабінеті… Він зараз закінчить…
Вона провела їх туди. Це була зовсім маленька кімната, посеред якої стояв стіл та двоє стільців. На столі в срібній рамці — фотографія жінки з трьома дітьми, що торкалися одне одного схиленими голівками.
Мегре завагався, потім вибив люльку в попільничку, повну сигаретних недокурків, і знову набив її тютюном.
— Пробачте, що я примусив вас чекати, пане комісар… Чесно кажучи, я не сподівався на ваш візит… Врешті… — Невже й він теж скаже: адже це врешті-решт бродяга? Ні. — Врешті, справа досить проста, — докінчив лікар.
— Поки що я нічого не знаю… Сподіваюсь, ви допоможете мені розібратися…
— В нього пролам черепа, на щастя, невеликий… Очевидно, мій асистент уже сказав вам про це по телефону…
— Тоді ще не було результатів рентгену.
— Рентгенограма готова… Можливо, потерпілий вичуняє… Здається, мозок не пошкоджено…
— Як ви гадаєте, цей пролам не міг утворитися внаслідок падіння й удару об кам'яну набережну?
— Ні в якому разі… Його хтось сильно вдарив важким предметом — молотком, чи, скажімо, розвідним ключем, або домкратом.
— І через це він одразу знепритомнів?
— Авжеж… Він і досі в коматозному стані і, здається, надовго… А втім, він може з години на годину прийти до пам'яті.
Перед очима Мегре постала набережна, міст, житло Професора і за кілька кроків бурхлива течія Сени. Він раптом пригадав слова фламандця.
— Пробачте, отже ви кажете, що його вдарили по голові. Один раз чи кілька?
— А чому це вас цікавить?
— Це може мати вагу для розслідування.
— Спочатку мені здалося, що він дістав кілька ударів.
— Чому?
— В нього розірване вухо, на обличчі з десяток поранень. Щоправда, неглибоких… Але потім, коли хворого поголили, я оглянув його пильніше…
— І зробили висновок…
— Пробачте, де це сталося?
— Під мостом Марі.
— Була бійка?
— Здається, ні. Схоже, що він спав, коли на нього напали… До речі, як на вашу думку, це можливо?
— Цілком…
— І ви гадаєте, що він одразу знепритомнів?
— Я майже певний цього… А зараз мені ясно, звідки в нього ці подряпини па обличчі, розірване вухо… Його тягли до води по бруківці. На набережній багато піску?
— Там поряд розвантажують баржу…
— В ранах було повно піщинок…
— Отже, на вашу думку, цей Професор…
— Як ви сказали? — здивувався Маньєн.
— Так його прозивають на набережній… Не виключено, що він справді був лікарем…