— «Усе, що їм необхідно…» Гм… А що?.. Скажи про себе: що тобі треба для життя?
— Я ніколи не жадав мати багато — хліб, вино, свічки для роботи вечорами, папір, щоб писати, ну і найскромнішу одежину, прикрити наготу.
— І книги…
— І книги, звісно.
— І ти ще маєш невеличку колекцію старовинних монет. Ти про неї чомусь не згадав. Хіба вона вже так необхідна для життя?
— Єдине, чим я втішався на дозвіллі.
— І тебе останнім часом не носять хворі ноги. Ти хотів би мати свій екіпаж? Він, напевне, значно полегшив би твоє життя…
Кампанелла промовчав.
— Ось бачиш, — тихо продовжував Сол, — навіть ти про себе не скажеш достеменно, що тобі треба, де межа твоїх бажань. А чому інші повинні себе обмежувати? Напевне, лише мертвий перестає жадати собі більшого.
— З цього приводу, якщо пам’ятаєш, я говорив: «І службові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше, ніж належить».
— Кому скільки належить?.. Як це визначити? Кампанелла рішуче відповів:
— Лише зрівнявши апетити, Сол. До необхідного! Проста, здорова їжа, добротна, але не розкішна одежа, дах над головою…
— Ми так і вчинили, Томмазо. Ухвалили давати всім лише найнеобхідніше. Звісно, що ніяких цінних колекцій мати не належало…
— Це справедливо, Сол.
— Ні, Томмазо, це виявилося страшенною несправедливістю. З неї і почалася та чума, яка винищила місто.
І Кампанелла важко хитнувся у темряві.
— Не вірю, Сол! Яка ж це несправедливість, коли все у всіх однаково, нема підстав комусь заздрити, на щось ображатися.
— На жаль, підстави є — і серйозні.
— Лише для ненаситно жадібних, для пропащих негідників!
— Навпаки, Томмазо, для найдостойніших громадян, для тих, хто здатний краще ніж інші, самовідданіше працювати.
— Ти насміхаєшся наді мною, Сол!
— Хіба мені, сидячи тут, до сміху? Трудівник, який не шкодує себе на роботі, дає громаді багато, а поруч з ним інший, який чи не вміє, чи ледачкуватий, і користі з нього мало? Та одержували вони однаково необхідне: їжу, одежу, дах над головою. Постав себе на місце сумлінного громадянина, який надсаджується на роботі. Як йому не замислитися: я добуваю, а за мій кошт живе нероба. І хіба це справедливо, Томмазо?
Томмазо спантеличено промовчав.
— І ось наші кращі трудівники перестали надриватися, почали підлаштовуватися під тих, хто працював украй погано. День у день падала повага до праці. Наші ниви і виноградники почали кепсько оброблятися, ми все менше і менше одержували хліба і вина, наші стада хиріли, наші ткацькі майстерні випускали неякісну тканину, і її не вистачало на одяг. У нашому місті поселилися злидні. Ми вже не могли ні нагодувати людей, ні одягнути, ні відремонтувати їхні житла. Місто перетворилося у збіговисько гультяїв.
Кампанелла вибухнув:
— Недбайливих треба було карати, а старанних заохочувати! Повинні ж були вчасно зметикувати.
— Ти наївний, Томмазо Кампанелла. Тобі все видається простим і легким, — безпристрасно заперечив з темряви Сол. — Підкажи: як відрізнити недбайливого і старанного? Хто це має робити? Наглядач з нагаєм? Нехай він стежить і підганяє? Нехай він розподіляє, кому за роботу масніший кусень, а кому покарання? Чим же тоді цей наглядач кращий від господаря? Чи можна після цього говорити: в нас усе спільне?
— Треба було зробити так, щоб кожен стежив за своїм товаришем, повідомляв вибраній особі, скільки зробив його сусід. Зробив мало — хліб і вода, не дуже багато — не дуже добрий обід, багато — їж досхочу. Це так просто!
— Дуже просто, Томмазо. І ми теж, як і ти, клюнули на цю простоту… Стеж за своїм товаришем по роботі! Донось на нього! Я вже не кажу, що всі почали працювати погано, — на кожного можна було донести, зіпсувати йому життя. Але тепер ще для кожного громадянина Міста Сонця товариш по праці стає ворогом, якого треба викрити раніше, ніж він викриє тебе. Спіши обмовити, інакше він обмовить, постарайся залякати, бо сам житимеш у страсі перед ним. Ми зробили з нашого міста киплячу ненавистю клоаку, та натомість нічого не одержали. З того, що нам доносили, неможливо було втямити, де нахабна й безсоромна брехня, а де правда, де злісні наклепи, а де обурення чесного трудівника. Обмовляли частіше тих, хто старанно працював і міг своєю працею підвести нероб, а тому нам частіше доводилося карати чесних людей. Ми добилися того, що вони зовсім перевелися. Жахливі злидні, ненависть і брехня! Чума набирала в сили, благородний Томмазо. І винним тут був надто спрощений погляд на життя.
Сол замовк. Знову спресована підземна тиша. Кампанелла крізь товщу землі відчував вагу міста, де на бруківці росте трава, а на розмальованих стінах висять страчені.
Шарудіння соломи, зітхання Сола.
— Так ось… — його тихий голос.
І Кампанелла закричав:
— Годі! Не хо-чу! Ще слово — і я задушу тебе!
— Мене, мудрий Томмазо? Чому не себе?
Крик Кампанелли захлинувся, він простогнав:
— Прокляни, розбий мені голову, але не розказуй, не розказуй далі!
— Ого! Залізний Кампанелла не витримав. Отже, правда страшніша, ніж велья…
— Благаю, Сол…
— Ні, Томмазо, не чекай від мене пощади. Ти мусиш знати все до кінця… Так ось — злидні, ненависть, брехня і ніякої надії, що всьому цьому прийде край. Кого не охопить страх перед майбутнім, кому захочеться жити далі! А якщо страх наростатиме далі… Він ріс, Томмазо, він загрозливо ріс! І треба було будь-яким чином зупинити це… Ми не в змозі змінити життя, але ми навчилися примушувати. Повеління визріло само по собі: ті громадяни, які піддаються оманливому страху, а не тішаться квітучим життям, здійснюють найтяжчий злочин і повинні бути страчені через повішання. Не я придумав це, але я… Так, Томмазо, як верховний правитель міста я повинен був це підписати… Ти чуєш мене?
Відповіді не було.
— Я підписав його. Ти чуєш? Чому ж ти не обурюєшся? Не виказуєш своєї зневаги?
Мовчання.
— Підписав тому, що не міг запропонувати щось інше. Підписав, але змусити себе радіти не міг — не було сили. І я мовчав. Усіх тих, хто мовчав, не був у захваті, не сміявся голосно при людях, хапали і вішали. А тут верховний правитель — мовчить. Йому б належало виступати із життєрадісними промовами, закликати до бадьорості і загальних веселощів, а він… він мовчить. Сам розумієш, такого правителя повинні прибрати…
Кампанелла мовчав. Сол зітхнув.
— Мене не повісили на стіні. Ні, не тому, що пожаліли, не з поваги, не за минулі заслуги. Просто це могло викликати у громадян дуже гнітючий настрій. Верховний правитель повішений на стіні… Мене кинули сюди, до найглибшого у місті льоху…
Кампанелла не відізвався.
— А тебе ми чекали, Кампанелла. Чекали і боялися. Хто зна, що ти ще накоїш, побачивши наше життя. Ми ж живемо за твоїм словом, ретельно виконуючи все, що ти сказав, але тепер ти для нас не страшний, учителю. Ти можеш оголосити, що це не твоє, що слід починати все спочатку, заново. Переживати ще раз знову те, що було!.. Ні! Ні! Хай буде, що буде, та лише щоб не те, що було. Тому-то наші молодці поквапились заштовхати тебе до цього льоху… Ти чуєш мене?.. Ти живий, Кампанелла?..
Тиша.
Смерть настала о четвертій годині вранці 21 травня 1639 року. Над Парижем розливалася соромлива зоря, вежа монастиря на вулиці Сент-Оноре несміливо рум’яніла.
Розділ п’ятий
На моєму столі Мислитель з неоліту, і купкою важкі томи Маркса і Енгельса. Під безпристрасне мовчання Мислителя шукаю відповіді.
Маркс говорить: «Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі». Я без подиву сприйняв знаменитий вислів ще з шкільної лави.
Зараз запізніло здивувався прозрінню. Багатолике, заплутане життя людське, власне, це — безперервна діяльність — суто особиста і внутрішньосімейна, групова і станова, народна і міжнародна. Велика різноманітність діяльності обліку не піддається, та існує найголовніша, основоположна, однаковою мірою притаманна і окремим особам, і суспільним об’єднанням — діяльність трудова. Вона — джерело нашого буття, вона — кінетична основа нашого розвитку, як ми працюватимемо, так і житимемо, обумовлює, стверджує Маркс і додає: «Вся… історія є не щось інше, як породження людини людською працею…»