— Не вибачайся, — сказав я. — Дякую за те, що нарешті забалакав відверто.
— Я ж не тому мовчав, що приховував щось. Та коли б я поліз до вас з такою одвертістю, що б вийшло?.. Вийшло б те, що я вас звинувачую, себе нещасненьким показую. А я зовсім не нещасненький і вдячний вам — не тримали коло себе, у світ випустили… Так ось, чи можу я тепер жити за твоїм взірцем, тату? І за твоїми порадами… Ти мені весь час казав і зараз кажеш: не рвись пристосовуватися, а рвись впливати на життя! Вдумайся, тату: що вийде, коли кожен — так, кожен — запрагне впливати на життя? Скільки є людей — і всі впливають. Усі, розумні і недоумки, чесні і пройдисвіти, кожен на свій копил — впливає! Та життя й без того настільки заплутане, що далі нікуди, а тоді взагалі така каша завариться, що сам господь бог її не розсьорбає. Хіба я не маю рації, тату?
І я погодився:
— Ти маєш рацію… Коли кожен поодинці… Так, коли не погоджуючи один з одним впливати, то каша…
— Не погоджуючи?! — з прикрістю здивувався Сева. — Невже, тату, ти віриш, що люди можуть погоджувати?.. Та вони завжди тягнутимуть — кожен собі. І завжди відбиратимуть один в одного, і завжди один одного хапатимуть за горло — віддай моє!
— Дивно, як вони ще не передушили один одного… Га?! Давно б пора.
— Відповім, відповім, до цього і гну!.. Не передушили лише тому, що пристосовувалися. Так, до життя! Так, один до одного! При-сто-совувалися!.. Ох, слово погане! Ох, соромно таке чути!.. Але чому, тату? Чому, мамо?.. Заєць мусить пристосовуватися, а людині не можна. Про пристосовуваність зайця навіть природа дбає — линяти навчила, вбирайся на зиму у білу шерсть, на літо — у сіру, — а людям зась, заборонено?! Ким?.. Та тими ж людьми. Забороняти забороняють, але кожен по-своєму пристосовується, лише не признається у цьому. Ну так ось, тату, мамо, ваш син пристосуванець й анітрохи цього не соромиться. Пристосуванець — так, але не дармоїд і не насильник, з рота ні в кого не вириває. Живи і дай жити іншим — вважаю, що святішого гасла бути не може… Ось і все, як на духу сказав. Рожевий від збудження Сева замовк, визивно вдивляючись у нас.
Я мовчав, тихо хилила до столу голову Катя, вона так і не змогла стати на мій захист. І сам я захистити себе не зумів. Не так уже й просто довести очевидне: що природно для зайця, неприродно для людини. Будь-яка суперечка зараз переросте у плутані дебати. Я мовчав.
Сева, мабуть, вибудовував свою систему не один рік, нею захищався і нею пишався, зараз тихо святкував перемогу — спрацювала, приголомшила. Він ввічливо чекав, відверто прагнучи заперечень, їх не було, тоді рішуче підвівся, стягнув з стільця свій піджак, без поспіху вдягнув його, розправив плечі, — легка матерія піджака плавно облягає талію, ставний, ясноокий, щасливий своєю нерозтраченою молодістю, своєю непоступливою самостійністю, поблажливий до нас, просякнутих порохом застарілих поглядів.
— Ключ я маю, так що не хвилюйтеся, коли затримаюся.
Напевне, відчуваючи за спиною мій погляд, що бентежив його, він погравав лопатками. Таке собі безтурботне «ти пішла, і твої плечики»…
Катя підвела голову — над переніссям різка зморшка, очі темні, ковзають мимо. Я не витримав її мовчання, заговорив:
— А може, він і має рацію. Що ще робити, як не пристосовуватися, коли на більше не здатен?
Відповіла не зразу.
— Я гадаю… — голос глухий, — чи не розміняти нам нашу квартиру на двокімнатну й однокімнатну?
Я розгубився:
— Не балакай дурниць…
— Нехай це буде нашим останнім батьківським внеском.
— Хочеш, щоб уже зараз?..
— Ми зараз, Георгію, живемо з ним на різних поверхах. Ну, а так житимемо у різних районах.
Вона всю себе віддала синові — єдине у її житті. І — «у різних районах», подалі! Оце так… Телефонний дзвінок врятував мене від відповіді.
— Це Алевтина говорить… Алевтина Іванівна, дочка Івана Трохимоюча. Я хочу, щоб ви сьогодні прийшли до нас. Дуже треба. Приблизно о пів на п’яту, не пізніше…
— Що трапилося, Алю?
— З глузду з’їхати можна, Георгію Петровичу, не хочу й говорити…
День, як і до того, яскравий і жаркий, та я вже не тішився ним. Здавалося — велике попереду, незавершене вигоріло, залишився лише його слід, попіл. Та день тільки починається, треба пройти його до кінця…
Як воно так виходить, що я постійно виявляюся беззбройним перед сином?!
Хтось із наших інститутських дотепників сказав: «Теоретик — це гусак у журавлиному ключі, летить разом, але тримається осібно». Чверть віку я лечу з інститутом, зжився з гуртом фізиків-експериментаторів, одна мета, один маршрут, без них вичерпався б, щез би безвісти, мене завжди мали за свого, але давали змогу летіти куди хочу — гусак по-журавлиному не може. Сьогодні після розмови з Севою нахлинула тоскна самотність — усі дружно летять далі, а мене заносить убік.
Я блукав по поверхах, стрічався з потрібними людьми, заводив з ними не конче потрібні балачки, вирішував нескладні питання, без яких однаково легко могли обійтися як інститут, так і я сам. І всюди я відчував: вклинююсь не до пори, у цю хвилину не до мене, але займалися мною зичливо і… нашвидкуруч.
Одначе директор хоче бачити мене навряд чи просто так, з нудьги, навіщось я йому потрібен. Навіщо?.. Гостре бажання упевнитися: чогось ще від тебе чекають, — породило нетерпіння. Але директора терміново викликали, має повернутися з хвилини на хвилину. Хвилини збігали, день перевалив за половину, а я ще пообіцяв дочці Івана Трохимовича… Зі старим щось скоїлося.
Повернення директора я проморгав, хтось моторніший прошмигнув уперед, довелося перечікувати…
Наш директор любив повторювати: «Лише та кішка, яка сама по собі ходить по нашому теоретичному даху, здатна ловити, мишей». Він досяг слави і високих звань не стільки своїми подвигами у науці, скільки організаторським умінням — безпомилково вгадував таланти, ставив на них ризиковані ставки, напористо вибивав кошти і викручувався, коли їх бракувало. Наука тепер стає індустрією, і організаторські здібності дають користі, мабуть, чи не більше, ніж щасливі озаріння геніїв. Експериментаторами директор керував вправно, теоретиків лише зрідка голубив, щоб не здичавіли, не забували господаря, і ненав’язливо стежив — яких мишей приносять. Моя удачливість різко впала, і він, звичайно ж, це помітив…
Директор з-за столу вийшов мені назустріч, стрункий, підібраний, сиве волосся, моложаве, з ледь помітною нев’янучою засмагою лице, очі у променистих зморшках. У свої шістдесят з гачечком років він усе ж прекрасний гірськолижник, відпустку проводить на Чигеті, на швидкісних спусках затикає за пояс не лише молодих фізиків, але й рятувальників з гірської станції.
— Нумо повернися, синку!.. Нечастий же ви гість у мене, Георгію Петровичу.
— Ненадокучливість відлеглого — його капітал перед начальством.
Обмін ввічливими ущипками входив до ритуалу наших зустрічей.
Ми вмостилися осторонь директорського крісла, за круглим столиком, а це означало — я не зразу дізнаюся про мету виклику, розмова ходитиме околесом.
— Як поживаєте, Георгію Петровичу?
— Не завдаю собі клопотів, Костянтине Миколайовичу.
— Та невже?..
Ага, від мене чекають першого кроку, і я його зробив:
— Ви про щось хочете дізнатися, Костянтине Миколайовичу. Запитуйте, не церемоньтесь.