Директор розсміявся:
— Люблю дипломатів… Може, замість мене і запитаєте?
— Хочете дізнатися, що за таємні наради я проводжу у своїй келії?
— Ви телепат, Георгію Петровичу.
— Мушу зразу покаятися: вони не стосуються фізики.
— Ну, це я знаю. Якби вони стосувалися фізики, на моєму столі з’явився б папірець з неоригінальним проханням: дай грошей.
— Тоді так, не хизуючись своєю безкорисливістю, відкриюсь зразу: не займаюсь ні гірським спортом, ні альпінізмом, ні станковим живописом, ні грою на флейті…
— Ви хочете сказати, що нарешті знайшли своє захоплення?
— І прошу до цього поставитися поблажливо. Іронічні складки в кутиках тонкого рота, примружений погляд просто мені у вічі.
— Гай, гай, дорогий Георгію Петровичу! Намагаєтеся старого горобця на полові обдурити.
— Вважаю підозри безпідставними.
— Георгію Петровичу, бачте, у нашому віці хобі — це самозаглибленість, це самовтіха, це інтимна справа, а ви зібрали навколо себе маленький каганат…
— А хіба ви на гірськолижні вилазки не їздите компанією?
— Одна річ — компанійська поїздка в гори, інша — багатомісячна праця у тісній келії. Праця, наскільки мені відомо, не освячена бухгалтерськими кошторисами, праця на ентузіазмі! І ви хочете переконати мене — вона спаяна легковажним захопленням? Ні, Георгію Петровичу, не повірю. Повинні бути запалюючі задумиг високі ідеї… Ах, вони не стосуються фізики, ну так мені ще цікавіше. І я не розумію вашої дівочої сором’язливості — скільки серйозних фізиків заглибилися у біологію… І в геологію подалися, і навіть у психологію… А вас куди закинуло, Георгію Петровичу? Берегтиму таємницю сповіді, якщо накажете.
— У терористичну змову.
Наш директор був не з тих, кого легко можна ошелешити. На мою серйозну міну він відповів тонкою усмішечкою:
— Проти кого ж?.. Врахуйте, я не люблю екстремістів.
— Проти Христа.
— Як цікаво. І що ж вийшло? Чи поки що готуєтеся?
— Вийшло.
— Яким чином? Згоряю від цікавості.
— Забрались у перше століття і підійшли ще до того, як Христос став Христом.
— Але розкажіть — як вам вдалось потрапити у перше століття?.. І, даруйте, навіщо вам ці клопоти?
— Вдалося у загальноприйнятий тепер спосіб — заклали у машину запрограмовану модель потрібного нам відрізка історії…
— Модель історії? — жахнувся директор.
— Ясна річ, схематичну, спрощену. І він полегшено зітхнув:
— Уф! Ну й задачка… Тепер, здається, розумію. Історія, але без Христа. Хотілося дізнатися; як поведе вона себе без цієї постаті… І що ж вийшло?
Я стенув плечима.
— Отож-то й воно, що нічого. Христос знову воскрес.
Директор анітрохи не здивувався, задоволено кивнув сивою головою.
— А ви чекали конвульсій, апокаліпсичних потрясінь?.. І якщо видатна постать така впливова, то чи не можна цим скористатися — перетворити героїв історії в інструмент доводки, спрямувати життя у райські кущі? Чи правильно я вас зрозумів, Георгію Петровичу?
Хіба можна було пояснити у двох словах, чого я чекав. Мені і тепер це не зовсім ясно.
— Ви дуже здогадливий, Костянтине Миколайовичу. — Що я ще міг йому сказати?
Він помовчав, оцінююче подивився на мене, нарешті заговорив:
— На жаль, ваш результат підтверджує старе селянське правило — знай, козо, своє стійло. Як це не прикро, Георгію Петровичу, але ми не ведучі, а ведені. Та й нащо ви так далеко забралися — аж у перше століття? Пробралися б поближче, у минуле століття, у його кінець, у лабораторію Анрі Беккереля. Хіба вам важко було викрасти у нього ту саму фатальну пластинку, котру засвітили уранові солі! З неї ж усе пішло — і розкупорка ядра, і вибух над Хіросімою, і нинішні термоядерні жахи. Ні-і, ви знали, що такий дешевий криміналістичний трюк нічого не дасть: навіть якби Беккерель і не наткнувся на оказію, було б те ж саме — той же рівень розвинутості ядерної фізики, той же запас бомб, що не дають нам спати. Еволюція, напевне, не встояла б перед ентропією, якби не застрахувала себе від випадковостей… Христа вбили — Христос відродився. Дуже, дуже цікавий результат. Багатозначний!.. — Директор випростався і зразу став заклопотано діловитим. — Проте я вас запросив не для того, щоб викривати. Кожному вільно забавлятись, як заманеться. Я накинув на вас оком. І наперед скажу: мені буде дуже прикро, якщо ви не підете мені назустріч.
Я насторожився — нарешті увертюра закінчилась, почалася арія.
— Висунули ми свого часу Калмикова і сподівались — молодість не гандж. Але ж слабкий, неглибоко оре. Вам не здається?..
Калмиков, також фізик-теоретик, який ще не встиг про себе заявити, був висунутий у вчені секретарі, на посаду відповідальну і клопітну, де доводилося бути скрупульозним канцеляристом.
— Не здається, Костянтине Миколайовичу, — відповів я. — Може, Калмиков і неглибоко оре, проте борозни не псує.
— З вашого горища, Георгію Петровичу, не видно, а я увесь час мушу підправляти огріхи… Та й особливо звинувачувати хлопця не можна, важко без імені, без авторитету, ординарному кандидатові наук ладити з нашими мастодонтами. Тут потрібна людина з досвідом і заслугами.
Мені зразу стало все ясно. Зовсім не з пустої цікавості розпитував директор про мої труди на горищі, йому до зарізу треба було знати, — наскільки це серйозно. Я займався не фізикою — це його аніскільки не бентежило, якби треба було, міг би навіть взяти під свою опіку. Зараз усі чекають відкриттів на стику наук, якби я зарився у біологію чи психологію — директор не звалював би на мене адміністративну ношу. А раптом вдасться пробитися туди, куди Макар телят не ганяв, — новий напрямок, нові перспективи, нове в активі інституту! Тепер ось з’ясував — «кожному вільно забавлятися, як заманеться», — але за дурощі грошей не платять, будь ласка, займися справою: Калмиков не тягне, тягни ти! Я зжав свого директора — запримічену дичину з поля зору не випустить.
Він підвівся.
— Я не вимагаю, Георгію Петровичу, негайної відповіді. Нема куди квапитися. Зважте, обміркуйте, поставте перед і мною які хочете умови. Обіцяю бути поступливим. Не сумніваюся — ми з вами спрацюємося.
Ох, м’яко стеле, але твердо буде спати. І повна зневага до того, що мене захоплює. Я також підвівся і потиснув доброзичливо простягнуту руку.
Біля дверей несподівано визріло запитання.
— Костянтине Миколайовичу, — обернувся я, — ось ви сказали: ми не ведучі, а ведені… Чи не означає це, що в основу нашої діяльності покладено пристосовуваність?
Він ще не встиг сісти за свій стіл, затримався, замислився на секунду, відповів:
— Одна з властивостей живого — здатність адаптуватися. Чому ми маємо бути винятком?
Диво, та й годі: у мого легковажного сина з’явився такий могутній прибічник.
Двері відчинила Алевтина Іванівна, молодша дочка Івана Трохимовича. Я знав її ще восьмирічною дівчинкою, марненькою, веснянкуватою, розпатлано-білявою, тихенькою, мов мишеня. Тепер це огрядна молодиця з вогненною копицею фарбованого хною волосся, з важкою рішучою ходою.
— Ви спізнилися, — з осудом мовила вона. — Цей уже в нього.
— Хто — цей? — не збагнув я.
— Ну піп! Батюшка! Святий» отець! — Вона не могла приховати роздратування.
— Алю, я нічого не можу второпати.
— Не могла ж я розпатякувати по телефону — мовляв, мій батько зовсім звихнувся, запраг… як воно там у них називається?.. святого причастя чи сповіді, не знаю… До сих пір не можу отямитися: він, Іван Голенков, з тих, кого раніше називали гранітним, твердокамінним, ось зараз вимолює у попа прощення!
Алевтина Іванівна поривчасто витягла хустинку, та до очей не піднесла, зібгала її у кулаці — очі сердиті, але сухі.
— Давайте, Алю, присядемо десь, — попросив я. — Увесь день на ногах.
Стріпнувши рудою копицею, важко і міцно ступаючи, вона провела мене до їдальні, першою втомлено опустилася на стілець, кивнула.