— То чому ж ти мене обзиваєш дурником?
— Коли я тебе обзивав?.. Я навіть не помітив. Може, то я ласкаво…
Тікові кров бухнула в обличчя:
— Що ще сказала Лучія? Я вже давно зрозумів, що в неї гарячий розум, як каже наша француженка.
— Сказала, що їй невтямки, чому саме ти так переймаєшся тим листом. Вона вивела теорію, що ти якимось чином теж причетний до написаного в листі…
— Але я ніяк не можу збагнути, — вів далі малий, ніби й не чув Данових слів, — навіщо бути такою нестерпною… і чому…
— Стривай, стривай, не лютуй так на неї, то я тебе просто перевіряв. Нічого вона про тебе не говорила, сказала тільки, що ти розумний хлопець…
— А про тебе вона нічого не сказала?
— Тобто? — здивувався Дан.
— Не сказала, що ти нікчема? Ну, стривай, я тобі ще покажу…
Тікова погроза була сказана так собі, про всяк випадок. Навіть Дан не сприйняв її всерйоз. Урсу скористався цією суперечкою й дочитав захопливий епізод.
У ньому пробудилася жага до пригод.
— Чудово! — ніби уві сні, буркнув він. — Я теж не відступив би. Блискавичним рухом…
Ті двоє спантеличено глянули на нього.
— Що сталося? — перелякався Дан, зв’язавши в одне слова Урсу й Тікову погрозу. — Що за блискавичний рух? Не забувай, що ти вдвічі важчий за мене… Чи ти навчив Тіка битися?
— Зв’язуватися з тобою — для Урсу ганьба, — все-таки відплатив Тік. — Аби він тобі лише пригрозив, то все місто принаймні з тиждень дивилося б на тебе з такою пошаною та повагою, якої ти не знав ніколи в житті…
Тікові слова найбільше розвеселили Дана.
— Клянусь, що від сьогоднішнього дня не заводитимуся з тобою. Завжди ти хапаєш за ногу, що спіткнулася!
— А через тиждень?
— Тоді я натреную обидві свої ноги. Почну вже завтра. До Вултурештів двадцять кілометрів. Коли здумаю…
— Я вважаю, що краще їхати поїздом, — сказав Урсу. — Від Бринченів нам залишиться кілометрів сім. А до Вултурештів звідти тільки ліс. Що ви на те скажете?
І Дан, і Тік пристали, не вагаючись, на пропозицію Урсу.
— Я не думаю, що нам треба буде готуватися до тривалої мандрівки. За день-два ниточка виведе до клубочка. Ми йтимемо, посвистуючи, заклавши руки в кишені…
Така пропозиція теж припала їм до душі. Без рюкзаків, без черевиків, без іншого вантажу в дорозі легше. Але, на жаль, обставини змусили їх швидко відмовитися від цієї прекрасної думки. У воротях з’явилася захекана Лучія. А Лучія ж не з тих, хто буде даремно метушитися, а надто мчати щодуху, коли на те немає серйозних підстав. Коли Тік побачив її, в нього ноги підігнулися.
— Що з тобою? — перепинив дівчину Дан.
— З вас хто-небудь був у Вултурештах?
— Я колись був, — відповів Урсу. — Тобто пройшов біля села, не заходив навіть. Але дорогу знаю добре, тобто дорогу від Бринченів до Вултурештів.
— А ти бачив там руїни?
Хлопці витріщили очі на Лучію.
— Які руїни?
— Я сама лише щойно дізналася про них, — призналася Лучія. — Оце повертаюся з музею. Я почала згадувати легенду про Замок двох хрестів та про Фортецю Орлів. Тому подалася до музею…
— Вултурешти[6]! — вигукнув Тік. — А ніхто з нас про це й не подумав!
— Почекай, Тіку, не поспішай! Я знайшла чимало такого, що може нас усіх зацікавити.
Лучія розповіла хлопцям, що в музеї є збірник текстів, де викладається історія Вултурештів. Сотні років тому на північній околиці села стояла якась фортеця, від неї залишились тільки поруйновані стіни. Дехто з істориків намагався ототожнювати руїни в Вултурештах із таємничою Фортецею Орлів або з Замком двох хрестів, що, як свідчить легенда, могли бути місцем, де переховувалися князівські родичі, а також державна скарбниця. Однак учені хоч скільки досліджували, а нічого тут не знайшли. Більше того, руїни, їхня будова і склад свідчили, що фортеця в Вултурештах — то швидше майстерно зроблене укріплення щось на зразок казарми воднів ворника [7], що правив цим краєм. І не значилася вона ніде — ні в старовинних літописах, ні в інших документах, як фортеця. Мабуть, саме тому її занедбали, і вона згодом перетворилася на руїни.
— Але ці руїни, — закінчила Лучія, — наштовхують мене на деякі роздуми. Вони не здаються вам загадковими? Не може бути так, що фортецю зумисне «забули», і вона ось так «занедбана» і в документах, аби ніхто нічого не запідозрив? Що скажете?
— Здається, історія стає захопливою! — відповів Дан.
— Але й ще більшою стає можливість, що лист — тільки витівка, — нагадала Лучія.
Тіка почала злити Лучіїна непостійність. Міняє свої думки щохвилини! Тому й спитав її прямо: