— А може, то рік? — докинув Урсу.
— Твоя правда, Урсу. Це справді сім тисяч сто сорок перший рік. Треба відняти від нього п’ять тисяч п’ятсот вісім.
— Тисяча шістсот тридцять три! — швидко відповів Урсу. — Тисяча шістсот тридцять третій рік, — це, мабуть, дата документа.
— Здається, ми знайшли дуже цінний документ, Урсу. Подумай тільки, який він давній! А як дбайливо заховано його! Може, навіть уся ця споруда зведена заради нього!
— Знаєш, що я думаю? Я вже говорив, що мені часто ставало страшно. Скільки разів ми думали, ніби знайшли щось…
— Не панікуй… Я певен, ми знайшли дуже цінний документ. І все — завдяки тобі, Урсу. Аби ти не помітив того виступу стіни, ми б верталися ні з чим.
— Та облиш ти. Тут моїх заслуг найменше. Що будемо робити?
— Негайно додому! І Марія, і Лучія чудово знають кирилицю. А коли ні, то даю слово честі, що завтра до обіду я сам перекладу його на нашу абетку.
— Гаразд, я теж за це, — твердо відповів Урсу.
— А що робити з діркою? — спитав Дан. — Залишимо так чи засиплемо?
— Не турбуйся. Мине ще багато тижнів, поки її помітять. Хто сюди може зайти?
— До того ж, думаю, нам тут уже нічого шукати, — додав Дан.
Але він помилявся.
Урсу швидко згорнув намет і вбгав його у великий речовий мішок. Вони могли рушати. З якимось смутком у голосі Дан обізвався до товариша:
— Який жаль, що Тіка не було! Він би так тішився! Бідолаха! Хто зна, де він тепер!
Урсу й Дан ще раз окинули поглядом руїни і впевнено рушили до станції. До заходу сонця залишалося ще кілька годин.
8
Жоден із трьох хлопців не досяг того дня поставленої перед собою мети. Урсу й Дан так пізно приїхали до міста, що було ніяково будити друзів та ділитися з ними своїм великим відкриттям. Тож вирішили відкласти все на ранок. А малий шибайголова, пройшовши всю дорогу до Бозієнів пішки, дістався в село, коли вже смеркло. На щастя, він не збрехав Марії, що у нього в тому селі є приятель, отже, він і пішов просто до нього. Тік, непомітно для хлопця, випитав у нього, що справді є такий парубок, який по кілька разів на день гасає на велосипеді між Бозієнами й Могилою, але живе він не в Бозієнах, а в Могилі.
— Аби ти тільки бачив, як він величається на тому велосипеді! — додав товариш. — Мамо рідна, можна луснути зо сміху! Ніби осідлав скакуна! Якщо встанемо завтра рано-вранці, то побачимо його.
Тік похвалив товариша за спостережливість і захотів побачити велосипедиста, аби переконатися, що змальований портрет справді відповідає дійсності. Зворушений такою увагою і цікавістю, товариш поклявся, що покаже вранці велосипедиста, хай навіть доведеться ради цього не спати цілу ніч.
Розділ X
1
Лучія, Марія, Урсу і Дан весь ранок розшифровували документ. Ця робота виявилася складною й важкою, бо знайдені в таємничому сховку папери були написані старовинним стилем. Обидва герої — король карбіду й проламувач дверей — дотримали даного слова: до обіду вивчили кирилицю. Годиною пізніше черешнякам пощастило переписати весь документ. Читання виповнило їхні душі таким хвилюванням, яке вони рідко переживали, і розпалило фантазію.
Ось що говорили ці старовинні сторінки, написані понад триста років тому:
«Я, логофет[11] Крістаке Зогряну, тінь похила його князівської величності, одержав високе повеління з уст господаря нашого, що на дуба могутнього, крислатого, не викривленого схожий, він милістю своєю захищає всю країну. Я проводжу дні у тривогах тут, у Шойменах, на князівському дворі, кожен день схоплююся на світанку, щоб утримати в слові таємницю Фортеці Орлів, яку ще дехто називає Замком двох хрестів. Таємниця турботливо оберігається, люди кажуть, що ця фортеця тільки при світлі місяця була зведена колись давно, ще за восьмого князювання Мушатинів, і що ніхто не знає і ніхто не вкаже сюди дорогу; ця міцна старовинна фортеця, за словами деяких людей, першою повинна дати захист у жорстокі часи навали дорогим скарбам країни, що їх ми називаємо вершиною роду нашого, і князівським нащадкам, біля підошви яких схиляємо голови всі. Ми стоїмо під захистом скелі з кременю, і стріла ворога, пущена на нас, не досягне сюди. Нас також оберігає в гіркі і страшні часи, як сонце своє, владика землі нашої. І труд мій не був даремним, бо ніхто не покаже мені мудреця, який може знайти ключ, щоб розкрити таємницю і показати вхід до фортеці. Тільки той, кому дорога з престолу князівського спускається і хто піднімається на престол, може знати таємницю, місце й дорогу до Фортеці Орлів. Також і я знав цю таємницю, але потім, із високого повеління та прямо від страху, до Страшного суду я забуду її. Бо сам його величність сказав, що лиш тільки це забуття мене веде до смерті старечої і сяйної, бо треба берегти всіх своїх нащадків від небезпек тяжких, бо вони можуть за свої вчинки опинитися за всіма князівськими ворітьми.