— Вдасться! — рішуче сказав Урсу й заходився вибирати та записувати слово за словом, намагаючись із останніх сил не звертати уваги на смисл, не читати речення. Він писав і рахував подумки від 134 до 7, потім від 7 й вище, аж поки лягло на аркуш останнє слово.
— Давай домовимося так, Урсу. Коли ти прочитаєш, то незалежно від смислу речення, ми лягаємо спати, не кажучи жодного слова. Навіть коли дізнаємося про неймовірну таємницю, навіть коли почуємо хтозна-який жорстокий абсурд чи дурницю… Домовились?
Надворі вже розвиднялося — скоро мало зійти сонце.
— Згода, — відповів Урсу.
— Читай!
Віктора проймав дрож, накочувалося запаморочення. Він сперся на стіл, щоб не впасти. Тремтів голос і в Урсу.
— «Тінь дуба викривленого у Шойменах на світанку місяця восьмого вкаже дорогу. За першою вершиною біля підошви крем’яної скелі стріла, пущена в сонце, покаже вхід. Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде. І ся треба стерегти від небезпек за всіма ворітьми».
Обидва черешняки впали ниць на ліжка. Не промовили ні слова — вони плакали від хвилювання та радості.
Розділ XIV
1
Данові снився жахливий сон… Ніби він жив у якусь далеку епоху, а в ній перемішалося багато інших різних епох. Він, ніби справжній перипатетик — учень школи давньогрецького філософа Арістотеля, — викладав ідеї Коперника на вулицях якогось середньовічного міста, хоч йому не виповнилося ще й дванадцяти років. Потім послав другові-ровесникові, на прізвище Паскаль, телеграму, вітаючи його з відкриттям елементів Евклідової геометрії. Вийшовши з пошти, побачив юрбу людей, що зібралися довкола похилої вежі. Невже він у Пізі? З вікна вежі молодий чоловік з чорними очима й орлиним носом кричав людям, що він говоритиме de omni re scibili[13] і чекає ergo[14] будь-яких запитань. Перипатетик, вражений відвагою незнайомця, виліз на крислатого дуба за статуєю Данте і закричав до натовпу, що він говоритиме не тільки de omni re scibili, але et quibusdam aliis[15]. Хтось його спитав, чи земля крутиться, і він упізнав у тій людині замаскованого ватажка гвардії інквізиторів. Учителя одразу оточили десятки солдатів із блискучою зброєю, але він ще встиг вигукнути: «Eppur si muove»[16]. Його підняли й понесли прямо на ешафот. Там якийсь літній священик дав йому старовинну книгу й сказав, що, коли він зуміє прочитати її, то буде помилуваний. Але оскільки бідолаха ніяк не міг утнути етруське письмо, яким написано книгу, то приреченого кинули в вогонь. Охоплений полум’ям, він схопився руками за голову й закричав до натовпу, що зібрався довкола: «J’avais, pourtant, quelque chose lá!»[17]. Але ні гільйотина, що взялася невідь-звідки, ні полум’я, що вже обпікало обличчя, не могли знищити його, бо Дан розплющив очі й перелякано скочив з ліжка. Ніде не видно було ніяких знарядь тортур чи екзекуції, а в хаті — лише промені сонця, дуже теплі й ласкаві. Він швидко вмився, поспіхом одягнувся, відчинив вікно, подивився на стіл і аж тепер побачив знаряддя тортур…
На столі лежали три телеграми від Тіка… Дан перечитав їх, спершу йому перехопило подих, потім він рвонувся, мов навіжений, та так прудко, що йому позаздрив би найкращий спринтер міста. На подвір’ї Вікторового будинку не було тільки двох черешняків: того, хто посилав телеграми, і того, хто їх отримав. А Данові що? Все одно він приніс найважливіші вісті. Тому урочисто ввійшов у ворота і владно сказав:
— Приготуйтеся в дорогу! Негайно!
Усі здивовано повернули до нього голови.
— А ти вже приготувався? — спитала Лучія.
— Навіщо мені готуватися? А-а! Звичайно, я теж приготуюся.
— А ти звідки знаєш, що нам треба їхати в Шоймени? — спитала його Марія.
— В Шоймени? Звідки ви про них знаєте? Не може бути! Вам Тік теж телеграфував?
Віктор, почувши Данові слова, здивувався більше, ніж Марія.
— Тобі Тік телеграфував із Шойменів?
Дан не відповів на запитання й не показав телеграм. Він тільки розгублено дивився на своїх друзів.
— Вам кортить покепкувати з мене?! Якщо Тік вам не телеграфував, то звідки ви знаєте про Шоймени?
— Із грамоти, соньку! — поінформувала його Марія. — Урсу й Віктор розшифрували документ.
— Як?! Ви розшифрували оту вбивчу етруську писанину?
— Чому етруську? — розсердилася Лучія. — Аби ти знав, що справжній документ у передмові, а те, що ми вважали за документ, — то тільки ключ.