д небесами свого двадцятицентнерного ліжка, ввижалися серед поліняк Шеллінґ і Геґель, які народились одного року, а якось до мого ліжка на коні приїхав сам Еразм Роттердамський і спитав, як проїхати до моря. Тому сьогодні я не здивувався, коли в мій підвал прийшли двоє чоловіків, які мені подобалися, і коли вони ось так стояли поруч, я вперше усвідомив, як важливо для розуміння їхніх думок зважати, скільки кому з них років. І поки мухи виробляли свої дикі танці й дзижчали, у мене від вогкої крові змокла робоча блуза, я натискав почергово зелену й червону кнопку і бачив, як Ісус постійно піднімається вгору, а Лао-цзи вже стоїть на вершині, я бачив розпаленого молодика, що хоче змінити світ, поки старий пан тільки втомлено роззирався і поверненням до початку підшивав свою вічність. Я бачив, як Ісус молитвою створює дійсність, що прямує до дива, а Лао-цзи Великим Шляхом спостерігає за законами природи й тільки так досягає вченого незнання. Я набирав повні криваві жмені червоного мокрого паперу, все обличчя моє було поплямоване кров’ю, а коли натискав зелену кнопку, стінка мого преса пресувала разом із жахливим папером і мух, нездатних відірватися від решток м’яса, і мошок, які шаленіли від запаху м’яса, роїлися, розліталися, а потім іще пристраснішими нерівними піруетами створювали навколо корита, повного паперу, густу корону божевілля, вируючи, як нейтрони й протони в атомі. Я пив із джбана пиво й не відводив погляду від молодого Ісуса, сповненого завзяття серед товариства молодиків і гарних юнок, поки Лао-цзи, зовсім самотній, шукав собі достойну могилу. І коли прес до останку спресував кривавий папір так, що з нього бризкали цівки крові, стиснуті разом із мошками, я досі бачив Ісуса, сповненого милого екстазу, поки Лао-цзи у глибокій меланхолії спирався на стіну мого корита зі зневагою та байдужістю, потім бачив Ісуса, повного віри, який роздає накази, — і гора переноситься трохи далі, поки Лао-цзи накривав мій підвал сіткою, сплетеною з невловимого інтелекту, бачив Ісуса як оптимістичну спіраль, Лао-цзи — як безвихідне коло, Ісуса, повного конфліктних і драматичних ситуацій, поки Лао-цзи у тихій задумі розмірковував про моральну нерозв’язність ситуації протилежностей. І після натиску червоної кнопки стінка преса, змочена кров’ю, поверталася назад, я знову і знову вкидав двома руками в порожнє корито скривавлені ящики, коробки й обгортки, просяклі кров’ю та випарами м’яса, знайшов у собі силу перегорнути книгу Фрідріха Ніцше на сторінку про те, як вони з Ріхардом Ваґнером почали зіркову дружбу, а потім занурити цю книгу в корито, ніби дитину у ванночку, а потім швидко обома руками відганяти від обличчя рої синіх і зелених мух, які били мене в лице, наче гілочки плакучих верб у грозу. А коли я натиснув зелену кнопку, сходинками в підвал подріботіли дві спідниці, бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці циганок, які завжди відвідували мене, наче примари, коли я вже й не чекав, коли вже думав, що вони вмерли, що їх десь підрізали великим ножищем їхні коханці, циганки, дві збирачки старого паперу, який носили в лантухах на спині, у таких велетенських вузлах, якими жінки колись носили траву з лісу, так от із ними ці дві циганки шастали повними вулицями, що аж пішоходи змушені були ховатися в ніші й проїзди, й коли ці циганки входили з такою ношею паперу в наш проїзд, то повністю перекривали рух, потім, нахилившись, оберталися біля ваг і падали на купу паперу спиною, і, розв’язавши мотузки, звільнялися з того велетенського хомута, тягли свій вузол на ваги, геть спітнілі й захекані, втирали чоло і дивилися на стрілку, яка завжди показувала тридцять, сорок кілограмів, іноді навіть пів центнера коробок, картонок, використаного паперу з магазинів та універмагів. А коли вони сумували чи були надто втомлені від таких зусиль — ці циганки мали таку силу й дух, що коли тягли свої лантухи, здалеку здавалося, наче вони несуть на спині вагон чи трамвай, — але коли з них уже було досить, обидві збігали до мене, скидали своє широчезне полотнище, застрибували на гору сухого паперу, підгортали спідниці аж під пупок, звідкись видобували цигарки та сірники і, лежачи на спині, курили, затягуючись так, ніби від цигарки відкушували шоколад. Із хмари мух я навіть кричав щось схоже на привітання, бірюзова циганка зі спідницею, закоченою до самого пояса, лежала на спині й мала гарні голі ноги й гарний голий животик, і гарний жмут волосся здіймався внизу того животика, наче полум’я, одну руку заклала за хустку, що прикривала чорне масне волосся аж на потилиці, другою смачно затягувалася, так простодушно лежала бірюзова циганка, а атласно-червона лежала, наче відкинутий рушник, просто так, бо була втомлена і знесилена від цих тиранічних вантажів паперу. Я вказав ліктем на портфель, я купував собі ковбасу і хліб, але коли пив ті джбани пива, куплену поживу ніс назад додому, я не міг їсти, такий я був від роботи розчулений, розворушений, розтрушений та ще й п’яний від пива, циганки скотилися з паперу, ніби крісла-качалки, і зі встромленими між зубів цигарками обіруч порпалися в портфелі, витягли звідти ковбасу і справедливо її розділили, потім театрально загасили недопалки, добряче покрутившись на них підборами, неначе розчавлюючи голови змієві, загасили решту цигарок, усілися і спочатку з’їли ковбасу, а вже потім узялися до хліба, я з радістю дивився, як вони їли хліб, вони не відкушували, а ламали його руками, і якось за цим хлібом посерйознішали, клали пальцями шматки до рота, кивали, торкалися плечима одна одної, ніби двоє коней, приречених тягти одного воза, поки їх не відведуть на різницю, коли я зустрічав цих двох циганок на вулиці, поки вони з порожніми лантухами йшли до магазинних складів, обидві завжди підтримували одна одну за пояс, курили і крокували в ритмі польки. Зовсім нелегко жилося тим циганкам, вони заробляли, збираючи старий папір, не тільки на себе і своїх дітей, а й на свого старшого, цигана, котрий під вечір завжди підбивав рахунок, що ріс залежно від розміру клунків, які наносили циганки. Циган їхній був дивною людиною, носив окуляри в золотій оправі, вусики, волосся з проділом посередині й завжди на плечі на ремінці фотоапарат. Він щодня фотографував циганок, дві добрьохи завжди позували перед апаратом, старались як могли, циган навіть гримував їм обличчя, а потім відступав, щоб сфотографувати, але в нього ніколи не було плівки, і циганки ніколи не отримали жодної фотографії, та щодня продовжували фотографуватися і з нетерпінням чекали на свої кадри, як християни чекають на небо і рай. Одного разу я зустрів своїх циганок там, де лібенський міст перекидається з Голешовіць на інший бік Влтави, де біля Шоллерів, за поворотом, керував рухом циганський міліціонер, у нього були білі рукави й смугаста палиця, він обертався туди, куди можна було їхати, танцювальним кроком у ритмі польки так гарно і гідно, що я зупинився і дивився, як гордо той циган відпрацьовує своїх пів години, поки його не змінять, і раптом ув око впали бірюзова й атласно-червона барви, по інший бік огорожі, так само, як і я, стояли мої дві циганки й очей не зводили з того цигана посеред перехрестя, а навколо тих циганок стояли циганські діти й кілька старших циганів і циганок, і всі чудувались, усі стежили поглядом і аж світилися гордістю від того, як високо злетів циган. А коли пізніше настав час передавати службу на перехресті іншому міліціонеру, циган став серед своїх і приймав вітання і хвалу, і мої дві циганки раптом упали на коліна, і я побачив, як на землю впали бірюзова й атласно-червона спідниці, й циганки цими спідницями натирали службові запорошені черевики, а циган усміхався і вже не міг приховати радості, і також сміявся, і нікому не відмовив, поцілувався з усіма циганами урочисто, поки бірюзово-зелена і атласно-червона спідниці натирали його службові черевики. Наразі циганки доїли, позбирали зі спідниць крихти і теж їх з’їли, бірюзова спідниця вляглась на папір, заголившись до самого пояса, невимушено підставила мені свій живіт і серйозно спитала: «То що, татку, будемо вкалувати?» Я показав їй свої скривавлені руки, зробив жест, ніби опускається ролета, і сказав: «Не будемо, коліно в мене болить». Циганка знизала плечима, спустила бірюзову спідницю, але й далі не зводила з мене очей, як і атласно-червона, котра вже сиділа на сходах. Потім піднялися, якісь такі відпочилі й посвіжілі, взялися за краї лантуха і попрямували до сходів, але перш ніж зникнути, скрутилися, мов рулетки, і з головами між колін закричали на мене альтовими голосами, і завищали якесь прощання, і вилетіли прямо в коридор, а потім я почув, як їхні босі ніжки ляскають у дворі, чув неповторний звук їхніх кроків у ритмі польки, що прямували по старий папір туди, куди їх відправив їхній циган в окулярах, із фотоапаратом на плечі, розполовиненими вусами й проділом посеред волосся, який наперед домовився про вигідну оборудку. Я ж працював далі, потягнув за гак, і від стелі в корито преса посипалися просякнуті кров’ю коробки, ящики, обгортки й намоклий папір, а оскільки посеред двору прочистилася діра, я тепер чув усі звуки і всі голоси, наче у мегафон, кілька збирачів підійшли до отвору, я дивився на них ізнизу, наче на скульптури на порталі собору, так глибоко під поверхнею двору був мій прес, що скидався на катафалк чи нагробний камінь Батька ві