нутий рушник, просто так, бо була втомлена і знесилена від цих тиранічних вантажів паперу. Я вказав ліктем на портфель, я купував собі ковбасу і хліб, але коли пив ті джбани пива, куплену поживу ніс назад додому, я не міг їсти, такий я був від роботи розчулений, розворушений, розтрушений та ще й п’яний від пива, циганки скотилися з паперу, ніби крісла-качалки, і зі встромленими між зубів цигарками обіруч порпалися в портфелі, витягли звідти ковбасу і справедливо її розділили, потім театрально загасили недопалки, добряче покрутившись на них підборами, неначе розчавлюючи голови змієві, загасили решту цигарок, усілися і спочатку з’їли ковбасу, а вже потім узялися до хліба, я з радістю дивився, як вони їли хліб, вони не відкушували, а ламали його руками, і якось за цим хлібом посерйознішали, клали пальцями шматки до рота, кивали, торкалися плечима одна одної, ніби двоє коней, приречених тягти одного воза, поки їх не відведуть на різницю, коли я зустрічав цих двох циганок на вулиці, поки вони з порожніми лантухами йшли до магазинних складів, обидві завжди підтримували одна одну за пояс, курили і крокували в ритмі польки. Зовсім нелегко жилося тим циганкам, вони заробляли, збираючи старий папір, не тільки на себе і своїх дітей, а й на свого старшого, цигана, котрий під вечір завжди підбивав рахунок, що ріс залежно від розміру клунків, які наносили циганки. Циган їхній був дивною людиною, носив окуляри в золотій оправі, вусики, волосся з проділом посередині й завжди на плечі на ремінці фотоапарат. Він щодня фотографував циганок, дві добрьохи завжди позували перед апаратом, старались як могли, циган навіть гримував їм обличчя, а потім відступав, щоб сфотографувати, але в нього ніколи не було плівки, і циганки ніколи не отримали жодної фотографії, та щодня продовжували фотографуватися і з нетерпінням чекали на свої кадри, як християни чекають на небо і рай. Одного разу я зустрів своїх циганок там, де лібенський міст перекидається з Голешовіць на інший бік Влтави, де біля Шоллерів, за поворотом, керував рухом циганський міліціонер, у нього були білі рукави й смугаста палиця, він обертався туди, куди можна було їхати, танцювальним кроком у ритмі польки так гарно і гідно, що я зупинився і дивився, як гордо той циган відпрацьовує своїх пів години, поки його не змінять, і раптом ув око впали бірюзова й атласно-червона барви, по інший бік огорожі, так само, як і я, стояли мої дві циганки й очей не зводили з того цигана посеред перехрестя, а навколо тих циганок стояли циганські діти й кілька старших циганів і циганок, і всі чудувались, усі стежили поглядом і аж світилися гордістю від того, як високо злетів циган. А коли пізніше настав час передавати службу на перехресті іншому міліціонеру, циган став серед своїх і приймав вітання і хвалу, і мої дві циганки раптом упали на коліна, і я побачив, як на землю впали бірюзова й атласно-червона спідниці, й циганки цими спідницями натирали службові запорошені черевики, а циган усміхався і вже не міг приховати радості, і також сміявся, і нікому не відмовив, поцілувався з усіма циганами урочисто, поки бірюзово-зелена і атласно-червона спідниці натирали його службові черевики. Наразі циганки доїли, позбирали зі спідниць крихти і теж їх з’їли, бірюзова спідниця вляглась на папір, заголившись до самого пояса, невимушено підставила мені свій живіт і серйозно спитала: «То що, татку, будемо вкалувати?» Я показав їй свої скривавлені руки, зробив жест, ніби опускається ролета, і сказав: «Не будемо, коліно в мене болить». Циганка знизала плечима, спустила бірюзову спідницю, але й далі не зводила з мене очей, як і атласно-червона, котра вже сиділа на сходах. Потім піднялися, якісь такі відпочилі й посвіжілі, взялися за краї лантуха і попрямували до сходів, але перш ніж зникнути, скрутилися, мов рулетки, і з головами між колін закричали на мене альтовими голосами, і завищали якесь прощання, і вилетіли прямо в коридор, а потім я почув, як їхні босі ніжки ляскають у дворі, чув неповторний звук їхніх кроків у ритмі польки, що прямували по старий папір туди, куди їх відправив їхній циган в окулярах, із фотоапаратом на плечі, розполовиненими вусами й проділом посеред волосся, який наперед домовився про вигідну оборудку. Я ж працював далі, потягнув за гак, і від стелі в корито преса посипалися просякнуті кров’ю коробки, ящики, обгортки й намоклий папір, а оскільки посеред двору прочистилася діра, я тепер чув усі звуки і всі голоси, наче у мегафон, кілька збирачів підійшли до отвору, я дивився на них ізнизу, наче на скульптури на порталі собору, так глибоко під поверхнею двору був мій прес, що скидався на катафалк чи нагробний камінь Батька вітчизни Карла IV, і от раптом там з’явився мій шеф, і його голос, що падав на мене згори вниз, був повний ненависті й злоби, він кричав на мене й від жалю заламував руки… «Гантю, що там знову забули ці ворожки, ці стриги?» Я, як завжди, злякався, впав на одне коліно, тримаючись рукою за корито преса, і дивився вгору, ніколи не міг зрозуміти, чого це мій шеф так мене не любить, чому ж для мене в нього завжди знайдеться найгрізніший вираз обличчя, неначе він до цього довго готується, його обличчя було так несправедливо насуплене, повне такого гіркого страждання, яке йому спричинив саме я, і я щоразу, як зараз, переконувався, яка я жахлива людина й нікчемний робітник, і скільки неприємностей створюю цьому шановному шефові… Я піднявся з підлоги так, як піднімалися перелякані солдати, коли в повітря злетіла дошка труни, звідки вийшов Христос, я піднявся, обтрусив коліна й працював далі, щоправда, вже без колишнього завзяття, мошки зібрали всі свої сили і стали гучніші, дуріли, мабуть, від того, що я забрав у них уже майже весь скривавлений папір, божеволіли від протягу, виниклого, коли я підкопав купу з верхівкою аж у дворі, утворили навколо моїх рук і паперу в кориті густу крону, неначе малинник, мов пруття ожини, і тому коли я відганяв їх руками, здалося, що я борюся зі сталевими дротами й довгими стружками. Так, просяклий кривавим потом, я працював, а Ісус і Лао-цзи, поки в підвалі були циганки, стояли біля корита мого гідравлічного преса, і тепер, коли я знову був сам, самотністю прикутий тільки до робочого механізму, постійно оточений мошками, що били мене своїми батогами, я побачив, що Ісус — це чемпіон із тенісу, який щойно виграв Вімблдон, а стражденний Лао-цзи схожий на багатого торговця, який вдає, що нічого не має, я бачив криваву тілесність усіх шифрів і символів Ісусових, тоді як Лао-цзи стояв у савані й показував на товсті неотесані дошки, я бачив, що Ісус — це плейбой, а Лао-цзи — виссаний старий молодик, я бачив, як Ісус наказово піднімає руку і владним жестом проклинає своїх ворогів, а Лао-цзи переможено опускає руки, наче зламані крила, я бачив, що Ісус — романтик, а Лао-цзи — класик. Ісус — приплив, Лао-цзи — відплив, Ісус — весна, Лао-цзи — зима, Ісус — дієва любов до ближнього, Лао-цзи — вершина порожнечі, Ісус —