Працівники похоронної служби взяли з дядька тільки те, що трималося в одязі, а потім прибігли по мене, і я, звиклий до такого в своєму підвалі, мусив лопатою і стамескою зішкрябувати з лінолеуму припечені до підлоги рештки, мені дали пляшку рому, і я тихо й уважно зішкрябував те тілесне, що лишилося від дядька; найважче було відшкребти від лінолеуму його руде волосся, яке пов’їдалося туди, мов їжак, машиною збитий на трасі, довелося взяти долото, а коли я закінчив, то висипав рештки під одяг дядька, що лежав у труні, на голову йому прилаштував залізничного картуза, який висів у будці, і приніс Іммануїла Канта, і вклав йому до рук розгорнутий текст, який завжди мене розчулював… Дві речі наповнюють мою душу дедалі більшим захватом… зоряне небо наді мною й моральний закон у мені… Але потім я передумав і перегорнув на інші, ще кращі речення… молодого Канта… коли мерехтіння літньої ночі наповнене мерехтінням зір, і на небі повня, мене повільно затягує в надзвичайну чулість, сповнену дружби й погорди до світу і вічності… А коли я відчинив скриньку, так, ось вона, колекція, яку часто показував мені дядько, але я на такому не знався, набір різнокольорових бляшанок, повні коробки, бо дядько на службі клав для забави на колії шматки міді, латуні, цинку, заліза чи інших кольорових металів, а після того, як проїжджав поїзд, піднімав ці розчавлені шматки, які набували дивних форм, щовечора складав їх у цикли, і кожна така бляшанка мала назву на основі асоціації, яку викликала, ці коробки і скриньки були схожі на скрині з азійськими метеликами, на порожні цукерниці, повні прим’ятих обгорток від шоколадних цукерок. Одну за одною я висипав ці коробки до дядька у труну, яку потім уже закрили віком, і дядько лежав там, засипаний відзнаками, орденами й медалями, ніби високий чин, такий урочистий у труні, бо я прикрасив його у труні так, ніби робив і пресував прекрасний пакунок. Потім повернувся у свій підвал, сходами довелося спускатися на чотирьох, ніби драбиною з горища, я тихо допивав пляшку рому, запиваючи пивом, і долотом віддирав зліплений і зітлілий від вологи папір, схожий на сир ементаль, у чиїх дірках завелися миші, я пив пиво і дер, ніби азбест, зліплений старий папір, і вилами складав у корито цю гидоту, розриваючи мишачі доріжки, руйнуючи їхнє містечко, вантажив їх цілими гніздами, щоб за два дні, поки зачинений наш пункт прийому, встигнути ліквідувати все у підвалі через інвентаризацію. Я зовсім не чекав, коли щодня поливав вечорами ту купу старого паперу, що там унизу все посклеювалося, майже зрослися квіти і книги, й під тиском спресований сміттєпапір, унизу, під горою паперу, спресованого сильніше, ніж кожен мій пакунок, спресований моїм гідравлічним пресом. Чесно, для цієї роботи треба теолога, біля підніжжя, основи купи, куди я жодного разу за пів року від останньої інвентаризації не дістався, старий папір тлів, наче старе коріння в болоті, й видавав солодкавий запах домашнього сиру в горщику, про який на пів року забули, той промоклий і тиском згори спресований папір втратив колір, був сіруватий і трохи бежевий, а ще глевкий, як старий хліб. Я працював до самої ночі, а освіжався, коли виходив до світлового колодязя і з дна дивився вгору на шмат зоряного неба на висоті п’яти поверхів, наче молодий Кант, потім навкарачки з порожнім джбаном вигойдувався до заднього входу й хилитався по пиво, щоби потім знову навкарачки сповзти сходами, ніби спускаючись драбиною у підвал, і у світлі лампочки розгорнути на столі «Теорію неба», пакунки стояли біля ліфта на чатах, сьогодні я почав сотню мокрих і просяклих водою великих репродукцій «Соняшників» Вінсента ван Ґоґа, тому стінки кожного пакунка світилися золотими й оранжевими соняхами на синьому тлі, запах спресованих мишей, їхніх гнізд і старого згнилого паперу поволі розсіювався, стінка преса рухалася туди-сюди, коли я натискав на зелену й червону кнопку, в паузах я пив пиво, читаючи «Теорію неба» Іммануїла Канта про те, як у тиші, загальній тиші ночі й спокої чуттів безсмертний дух говорить незнаною мовою про поняття, які, звісно, можна зрозуміти, але описати годі… Ці речення мене так шокували, що я підбігав до колодязя й дивився вгору на кавалок зоряного неба, а потім знову вилами кидав у корито гидотний папір із мишачими родинами, загорнутими в таку вату, в бавовну, але той, хто пакує старий папір, не гуманний, як і небеса, власне, роботу, яку робив я, хтось таки мав робити, ця робота — побиття немовлят, як його намалював Пітер Брейґель, у цю репродукцію я минулого тижня загортав усі пакунки, але зараз мені світили диски й мішені золотих і жовтих кольорів, «Соняшники» ван Ґоґа, які тільки додавали трагічності. Тож я працював і здóбив мишачі могилки, а ще відбігав і читав «Теорію неба», кожне речення клав на язик, ніби льодяник, тож за роботою мене наповнювали безмірна велич, нескінченна множинність і краса, яка лилася на мене з усіх сторін, зоряне небо дірки колодязя наді мною, війна і бої двох щурячих кланів у всіх столичних каналах і клоаках піді мною, двадцять пакунків, вирівняних, ніби потяг на двадцять вагонів, у напрямку ліфта, і всі повернуті до мене боки пакунків світилися лампами соняхів, повне корито преса під дією сили горизонтального гвинта розмелювало тихих мишок, які навіть не писнули, так само буває, коли мишку впіймає і грається з нею жорстокий кіт, тож милосердна природа винайшла жах, від якого перегорають запобіжники, і жах, сильніший від болю, охоплює того, до кого прийде в час правди. Все це мене захопило, раптом освятило, і я став кращим у власних очах, бо мав відвагу не збожеволіти з того всього, що бачив у цій своїй занадто гучній самотності, тілом і духом пережив і прожив, крізь мене проходило дивовижне пізнання, яке мене через цю працю кидало в нескінченне поле всесилля. Наді мною світила лампочка, червона й зелена кнопки рухали чоло пресу туди й назад, нарешті я дістався дна підвалу й лопатою, як копачі, коли викидають із ями глину, доводилося допомагати собі коліном, щоб держак лопати впорався з тим папером, який уже перетворився на якийсь слиз, на опоку. Ось я вже викинув останню лопату мокрого й в’язкого матеріалу, ніби асенізатор, який чистить дно покинутої клоаки у підземеллі празьких стічних вод. В останній пакунок я вклав розгорнуту «Теорію неба», а коли перев’язав той пакунок дротами, й червона кнопка послабила тиск, викотив на візок цей пакунок і відвіз його до решти двадцяти одного, сів на сходи, й руки мої звисали до землі аж на холодну бетонну підлогу. Двадцять одні «Соняшники» світилися в затишній темряві підвалу, і кілька мишок, що трусилися від холоду, бо вже ніде не було паперу, одна з тих мишок прийшла просто до мене й напала на мене, малюсінька мишка скакала довкола мене на задніх лапках і хотіла мене вкусити чи навіть повалити, а може, лише поранити, скакала всім своїм мишачим тільцем і кусала мене в мокру підошву, я завжди ніжно її відсував, але мишка знову і знову нападала на мою підошву, аж поки врешті, задихана, забилася в куток і дивилася на мене, дивилася мені в очі, а я затрусився, бо знав, що в тих мишачих очах зараз є щось більше, ніж зоряне небо наді мною, ніж моральний закон у мені. Наче грім серед ясного неба, постав переді мною Артур Шопенгауер і сказав, що найвищий закон — це любов, а любов — це співчуття, я зрозумів, чому Артур так ненавидів самовпевненого Геґеля, але радів, бо ані Геґель, ані Шопенгауер не були воєводами ворожих військ, бо ці двоє вели б саме таку війну, яку ведуть два щурячі клани у всіх каналах і клоаках празького підземелля. Сьогодні вночі я був такий збідований, лежав поперек ліжка під балдахіном, над яким балки тримали дві тонни книг, дивився крізь напівморок зі слабкоосвітленої вулиці й у щілинки між балками бачив корінці книжок, і коли було тихо, раптом почув гризіння мишачих зубів, я чув, як вони працюють на небесах мого ліжка, а з кількох книг лунав жаский звук, ніби там цокала секундна стрілка, а де є мишки, там десь наді мною буде й мишаче гніздо, а де гнізда, там за кілька місяців виникне мишачий хутір, а за пів року мишаче село, яке в геометричній прогресії за рік виросте в містечко, здатне гризти балки й перегородки так ретельно, що одного разу, і то дуже скоро, досить буде голосу, необережного руху рукою, щоб на мене злетіло тих двадцять центнерів книг, отак миші відплатять мені за всі пакунки, до яких я їх колись спресував. Так лежав я у напівсні, зовсім знеможений гризінням книжок десь наді мною, і як завжди в цій непевній дрімоті з’явилася мені в образі Чумацького Шляху маленька циганка, любов моєї молодості, циганка тиха і проста, та, що чекаючи мене перед шинком, однією ногою виступала й поверталася так, як стоять балерини в першій позиції, прекрасна красуня моєї молодості, про яку я вже давно забув. Усе її тіло було вкрите потом, пахким мускусним жиром