чебто вже давно все сказали одне одному, ніби народилися разом і ніколи не були окремо. Коли прийшла осінь того передостаннього року другої війни, я купив синій пакувальний папір, нитки, клубки товстих ниток, клей, і всю неділю, поки циганка ходила по пиво, ліпив і складав на підлозі змія, зробив важки з ниток, щоби змій піднімався прямо вгору на небеса, потім ми швидко зробили довгий хвіст, на мотузку циганка, як я її навчив, прив’язала голубок із паперу, і ми вирушили разом на скелю Окроуглік, і коли я підкинув змія у небеса й відпустив нитку, а потім якийсь час тримав нитку між пальців і тягнув, щоби змій набрав висоту і завмер у небі, тільки хвостом роблячи хвилясту букву S, циганка обхопила лице руками, й над пальцями були тільки її широко розплющені від подиву очі… А потім ми сиділи, і я відпускав товсті нитки, і дав циганці потримати змія в небі, циганка кричала, що змій витягне її на небеса, що вона відчуває, як летить на небо, неначе Діва Марія, я тримав її за плечі, щоб у такому разі ми полетіли разом, але циганка повернула мені клубок ниток, тож ми сиділи, й циганка сперлася головою на моє плече, і я раптом придумав, що надішлю змієві записку, і дав циганці потримати нитки, але циганка знову злякалася, що змій візьме її на небеса і вона вже ніколи мене не побачить, тому я встромив палицю з нитками в землю, вирвав із записника листок, надірвав, засунув на нитку, а коли знову взяв клубок у руки, циганка кричала й простягала руки до записки, яка шарпалась ниткою вгору, я пальцями відчував, як тягне змій, усі пориви горішнього вітру крізь мої пальці проходили тілом, а коли записка потрапила аж на змієве тіло, я відчув цей доторк і затрусився всім тілом, раптом змій став Богом, я був Сином Божим, а нитка — Духом Святим, яким людина зв’язується, довірливо торкається і говорить з Богом. Ми ще кілька разів пускали змія на небеса, циганка посміливішала, і тримала нитки, й трусилася вся, як і я, трусилася від того, що трусився змій від поривів вітру, тримала нитку на пальчику і кричала від захвату… Одного разу, коли я прийшов під вечір додому, циганка мене там не чекала, я ввімкнув світло, до самого ранку ходив під дім, але циганка не прийшла, не прийшла вона й наступного дня, ніколи більше не прийшла. Я шукав її, але більше ніколи не зустрів, маленьку дитинну циганку, просту, як нетесане дерево, циганку, як подих духа Божого, циганку, котра не хотіла нічого більшого, тільки топити грубку деревом, яке приносила на плечах, ті важкі балки і дошки зі зруйнованих будинків, уламки, великі, наче хрест, справді хотіла просто варити картопляний гуляш із кінською ковбасою, підкидати дров і восени пускати змія до небес. Пізніше я дізнався, що її, як і решту циган, арештувало гестапо й відвезло в концтабір, звідки вона не повернулася, її спалили десь у Майданеку чи Аушвіці в печі крематорію. Небеса не гуманні, але я тоді ще був гуманний. Після війни, коли вона не прийшла, я спалив у дворі змія разом із нитками й довгим хвостом, голубок для якого робила маленька циганка, чиє ім’я я вже забув. Коли скінчилася війна, ще в п’ятдесятих роках у мене був повний підвал нацистської літератури, у світлі любовної сонати моєї малої циганки я надзвичайно охоче пресував центнери цих брошур і книг на одну тему, я пресував сотні тисяч сторінок із фотографіями радісних чоловіків і жінок, дітей, радісних старих, радісних робітників, радісних селян, радісних есесівців, радісних представників армії, в корито свого гідравлічного преса я залюбки вкидав Гітлера з почтом, що вступали до звільненого Гданська, Гітлера у звільненій Варшаві, Гітлера у звільненій Празі, Гітлера у звільненому Відні, Гітлера у звільненому Парижі, Гітлера в його особистій квартирі, Гітлера на святкуванні жнив, Гітлера з його вірною вівчаркою, Гітлера з його бойовими солдатами, Гітлера, котрий інспектує атлантичний вал, Гітлера, який їздить захопленими містами на сході й на заході, Гітлера, схиленого над військовими мапами, і що більше я пресував Гітлера і радісних жінок, чоловіків і дітей, то більше я думав про свою циганку, яка ніколи не була радісною, яка хотіла тільки підкидати дрова у грубку й готувати картопляний гуляш із кінською ковбасою, ходити з великим джбаном по пиво, хотіла просто ламати хліб, наче святе причастя, а потім через відчинені дверцята грубки дивитися на полум’я і жар, на мелодійний гуркіт вогню, спів вогню, який знала з дитинства, сакрально пов’язаний із її племенем, вогонь, чиє світло забирає собі увесь жаль і народжує на обличчі меланхолійну усмішку, яка була втіленням циганчиного уявлення про досконале щастя… Я лежу на спині поперек свого ліжка, мені впала з небес на груди малюсінька мишка, скотилася і сховалася під ліжко, мабуть, я приніс кількох мишей у портфелі чи в кишені пальта, з двору піднімається запах туалету, скоро піде дощ, думаю собі, лежачи на спині, я не можу поворухнути жодною кінцівкою, такий втомлений я від пива й роботи, за два дні вичистивши весь підвал, згубивши сотні мишей, покірних звіряток, які хотіли тільки хрумтіти текстами книжок і жити в дірках у старому папері, народжувати нових мишей і вигодовувати їх у цьому гніздечку, мишки, згорнуті клубочком, і та моя циганка згорталася поруч зі мною клубочком у холодні ночі. Небеса не гуманні, але, можливо, є щось більше за ці небеса, співчуття і любов, про які я вже забував і забув.