ці, я майже всю відпустку проводив, відробляючи пропущені зміни, коли шеф за один день пропуску без поважної причини знімав із мене два дні, а якщо якийсь день лишався, забирав грошима і все одно працював, бо мені постійно було що робити, під двором і у дворі було постійно стільки паперу, більше, ніж я міг спакувати, тож тридцять п’ять років я щодня проживав і жив із Сізіфовим комплексом, який мені так гарно описав пан Сартр і ще краще пан Камю, що більше пакунків відвозили з двору, то більше до мене в підвал падало старого паперу, і так до нескінченності, поки бригада соціалістичної праці тут, у Бубнах, щодня все встигає, зараз-от усі працюють, усі засмаглі, сонце за роботою поглиблює засмагу їхніх грецьких тіл, вони зовсім не переживають через те, що у відпустку поїдуть до Еллади, нічого не знаючи про Арістотеля, Платона й Ґете, до якого теж дотягнулася рука античної Греції, вони спокійно працюють, і далі виривають серцевини книг із палітурок, і вкидають нажахані й наїжачені від страху сторінки на стрічку, байдуже й спокійно, не проживаючи нічого з того, що означає така книга, бо хтось же мав цю книгу написати, хтось її редагував, хтось мав її вичитати, хтось її ілюстрував, хтось верстав, хтось робив коректури, а потім хтось вносив правки у верстку і хтось знову робив коректури, хтось робив остаточну верстку, хтось вкладав у верстат, хтось уже востаннє вичитував перші надруковані аркуші, хтось знову вкладав у верстат і аркуш за аркушем вкладав до іншого пристрою, який ці книги переплітав, хтось їх брав і пакував, хтось мусив виписати за книгу й за всю роботу над книгою рахунок, хтось мав вирішити, що вона не годиться для читання, хтось мав її засудити й віддати наказ про знищення, хтось мав скласти книги на складі, хтось мав їх покласти у вантажівку й привезти пакунки книг сюди, де робітники й робітниці в червоних, синіх, жовтих і оранжевих рукавицях виривають нутрощі книг і кидають їх на стрічку, яка глухо, але точно і рвучко відносить наїжачені сторінки під гігантський прес, який пресує їх у пакунки, а пакунки відправляються на фабрики, де з них зроблять невинний, білий, не забруднений літерами папір, на якому видрукують нові, інші книги… Отак, спершись на поручень, я дивився вниз на людську працю, я бачив, як на сонце вийшла вчителька і привела групу школярів, і зауважив, що вчителька привела екскурсію, щоби діти побачили, як пресують старий папір, але помітив, як учителька взяла книгу, привернула увагу дітей і продемонструвала процес рвання так, щоби діти зрозуміли, і діти брали книжки одну за одною, знімали палітурку і обкладинку, бралися пальчиками за сторінки й намагалися їх вирвати і розірвати книгу, книга захищалась, але врешті сила дитячих рук виявлялася більшою, дитячі чола яснішали, робота горіла в руках, як і в робітників із робітницями, які кивками заохочували дітей до роботи… Якось так це відбувалося тут у Бубнах, що я згадав, як був на екскурсії на птахофабриці в Лібуші, як тутешні діти виривали нутрощі з книжок, так молоді робітники в Лібуші виривали вправними рухами з підвішених на рухомій стрічці курей заживо печінку, і легені, і серце, і кидали ці нутрощі в приготовлені тази, поки стрічка рвучко відносила курей на подальші операції, а я дивився на це і бачив, які всі ці дівчата за роботою в Лібуші веселі й сміхотливі, поки на майданчиках у тисячах кліток сидять живі й напівмертві курчата, деякі, вирвавшись із заґратованих кліток, сидять на бортах вантажівок, деякі дзьобають і гадки не мають утекти від гаків рухомої стрічки, куди молоді дівчата за горло підвішують курчат, які в клітках сидять по десятеро… Я спостерігаю згори, як діти вчаться рвати книги, бачу, як, розохотившись, мусили зняти футболки й светрики, бачу, як кілька книг змовилося й боронилося так, що один хлопець і одна дівчина пошкодили пальці, забруднили пальці твердими палітурками бунтівних книг, але робітниці взяли недорвані бунтівні книги, одним махом витягли нутрощі й кинули наїжачені сторінки на рухому стрічку, поки вчителька мотала бинтом пошкоджений дитячий палець. Небеса не гуманні, і з мене досить. Я обернувся і спустився, а коли виходив, хтось мене покликав… Гантю, старий ти лисе, що ти на це скажеш? Я обернувся, біля поручня на сонці стояв молодик у оранжевій американській кепці, театрально тримаючи пляшку, повну молока, він стояв там, наче статуя Свободи зі смолоскипом над Нью-Йорком, сміявся і трусив ту склянку, і я бачив, як решта робітників і робітниць сміються, бо я їм, мабуть, подобаюся, бо мене знають, бо весь той час, поки я тут блукав і сумував, вони стежили за мною, раділи з того, який вражений я цим гігантським пресом і ними… Тепер вони сміялися і трусили в повітрі жовтими і оранжевими рукавицями, я схопився за голову й пішов геть по коридору, за мною лунав сміх на різні лади, від якого я втікав довгим коридором, обкладеним тисячами пакунків книг, увесь тираж книг дефілював і нісся назад, поки я втікав коридором. Лише в кінці цього довгого коридору я зупинився і не стримався, відірвав обкладинку книги й дізнався, що діти рвали, і двоє з них забруднило пальці сторінками Каї Маржіка