7
Тридцять п’ять років я пресував старий папір на гідравлічному пресі, тридцять п’ять років думав, що так, як я працюю, працюватиму завжди, що цей прес піде зі мною на пенсію, але вже на третій день після того, як я побачив гігантський прес у Бубнах, усі мої мрії розбилися. Я прийшов на роботу, а там стояли два молодики, у яких я впізнав членів бригади соціалістичної праці, вони були вдягнені так, неначе йшли грати в бейсбол, оранжеві рукавиці й оранжеві американські кепки з козирком, сині комбінезони аж до сосків, а під підтяжками зелені водолазки. Переможний шеф відвів їх у мій склеп, показав їм мій прес, і ці молодики відразу стали почуватись як удома, на стіл поклали чистий папір і поставили пляшки молока, я стояв підкорений і вражений, я стояв у стресовій ситуації й раптом тілом і душею відчув, що вже ніколи не зможу адаптуватися, що я — наче ті монахи кількох монастирів, які, дізнавшись, що Коперник відкрив інші космічні закони, ніж чинні доти, що Земля — не центр світу, а навпаки, масово вчиняли самогубства, бо не могли собі уявити іншого світу, ніж той, у якому і яким досі жили. Шеф потім сказав мені мести двір чи допомагати, чи взагалі нічого не робити, бо з наступного тижня я маю йти пакувати чистий папір у склеп для друкарні «Мелантріх», де не пакуватиму нічого, крім чистого паперу. У мене потемніло в очах, я, який тридцять п’ять років пакував відходи й макулатуру, я, який не міг жити без сюрпризів і щомиті міг виловити з огидного паперу прекрасну книгу в нагороду, я маю йти пакувати непошкоджений, нелюдськи чистий папір. Ця новина збила мене на першу сходинку підвалу, там я і сидів, як повний невдаха, просто-таки остовпілий від цієї новини, руки мої опустилися, криво посміхаючись, дивився я на цих двох молодиків, ні в чому не винних, бо їм сказали йти пресувати папір на Спалену вулицю, от вони й пішли, бо це був їхній хліб, їхнє завдання, я бачив, як вони вилами вкидали старий папір у корито, а потім натискали зелену й червону кнопку, я марно сподівався, що моя машина застрайкує, вдаватиме хвору, вдаватиме, що зупинилися коліщатка чи передачі, але й моя гідравліка мене зрадила, працювала інакше, ніби замолоду, викладалася на повну й навіть, дійшовши до крайньої точки, дзенькнула, і після першого пакунка дзенькала постійно, ніби сміючись із мене, ніби показуючи, що тільки в руках бригади соціалістичної праці розвинула всі свої здібності й можливості. Слід було визнати, що за дві години ці молодики вже почувалися тут, у підвалі, наче сиділи тут роками, розділили роботу, один виліз на купу, що височіла аж до стелі, і гаком скидав старий папір прямо в корито, за годину ці молодики зробили ще п’ять пакунків, а шеф постійно підходив до діри в підлозі двору, нахилявся вниз і театрально аплодував своїми коротенькими лапками, і кричав, при цьому дивлячись на мене: «Браво, бравісимо, молодці!» Я примружував очі й хотів піти, але ноги не слухались, я заслаб від такого сорому, остовпів від противного дзенькоту своєї машини, який вказував, що за мить тиск стіни досягне максимуму й вона зупиниться. Я бачив, як у повітрі блищали вила, як у корито влетіла книжка, я встав і витягнув ту книгу, витер її об блузу, трошки потримав цю книгу на грудях, вона мене зігрівала, хоч і була холодною, я притискав цю книгу до себе, як мати дитину, як у Коліні на площі колись скульптурний Майстер Ян Гус притискав до себе Біблію, що та Біблія аж наполовину втиснута в тіло святого, я дивився на цих двох молодиків, але вони не дивилися на мене, я підставив книгу так, щоб вони звернули на неї увагу, але вони глянули так, ніби нічого не сталося, а я зібрався з силами й подивився на обкладинку, так, це була прекрасна книга, Чарльз Ліндберґ написав про те, що перший серед людей перелетів океан. І, як завжди, я відразу подумав про Франтіка Штурма, сторожа костелу Святої Трійці, який збирав усі книги, книжки і журнали про авіацію, бо був переконаний, що попередником Ісуса був Ікар, із тою тільки різницею, що Ікар упав із небес у море, а Ісуса ракета «Атлас» із тягою в сто вісімдесят тонн винесла на орбіту Землі, де він править досі. Я подумав, що сьогодні востаннє віднесу Франтікові в його мікробіотичний кабінет книгу про те, як Ліндберґ перетнув океан. І все, кінець маленьким радощам. Я невпевнено вийшов надвір, шеф сяяв і зважував молоденьку продавчиню Гедвічку, як завжди, спочатку з пакунком макулатури, а потім саму Гедвічку, він так завжди робив, як я люблю книги, так він любить молоденьких дівчат, усіх, як-от Гедвічку, зважував спочатку з пакунком, а потім так, про кожну вів записи, куди вносив їхню вагу, розважався з тими дівчатами й не звертав уваги на те, що навколо, підтримував молодиць за пояс, рівняючи на вагах, ніби збирався фотографувати, кожній щоразу розповідав про механізм ваг фірми «Беркель», при цьому беручись то за пояс, то за груди, і щоразу, вказуючи на циферблат, стояв, як і зараз, із Гедвічкою, позаду, тримав її за боки і опускав лице в дівоче волосся, блаженно ним дихав, підборіддя клав на дівоче плече і показував на циферблат, щоби потім віджартуватись, і перекинути ручку ваг, і радіти, і вітати, побачивши, що Гедвічка не набрала, записати вагу її тіла в записник, а потім обіруч допомагати дівчині злізти з ваг, знову тримати її за пояс і кричати «скок!», ніби зсаджує дівчину з якогось воза, й опускати носа у груди, й завжди просити, щоб тепер у відповідь Гедвічка зважила його, при цьому шеф верещав на весь двір і бадьоро трубив, наче старий олень, який бачить молоду лань, і Гедвічка мала знов записати вагу на дверях, які нікуди не ведуть. Я пройшов через двір і проїзд геть на сонце, але для мене сьогодні скрізь були сутінки, коли дійшов до костелу, Франтік Штурм бавовняною ганчіркою полірував бічний вівтар, ніби якусь машину, було помітно, що думками він десь далеко, у нього теж нещасна доля, хобі Франтіка Штурма — газети, він писав у місцеві видання про зламані ноги, особливо йому вдавалися понеділкові новини про бійки та скандали, які закінчувалися білою гарячкою і відвезенням скандалістів до лікарні чи в «бобику» до поліцейського комісаріату, він писав іноді в «Чеське слово», у вечірні газети, й нічого іншого не хотів, тільки писати про ці бійки, але його батько був церковним сторожем і помер, тож Франтік перебрав його роботу, сторожував, але в душі досі писав про всі п’яні скандали в Старому й Новому місті, а коли випадала вільна хвилька, тікав у свою кімнатку при церкві, сідав у різьблене єпископське крісло, витягав книгу про авіацію і захоплено читав про нових льотчиків і конструкторів літаків. У Франтіка таких книг було понад двісті, тож коли я подав йому знайдену в своєму підвалі, він витер руки, заусміхався, і я відразу зрозумів, що такої книги в його мікробіотичній бібліотечці немає, він поглянув на мене, і я бачив, що тим поглядом він мене обіймає, в нього навіть виступили сльози від зворушення, а я бачив, що доба малих і дрібних радостей мого склепу скінчилась, і я вже ніколи не принесу Франтікові Штурму втіху. Ми стояли під крилами двох велетенських ангелів, що висіли на ланцюгу над бічним вівтарем, коли раптом нечутно відчинилися двері, тихим кроком зайшов священник і сухо сказав, що Франтік Штурм має вдягти костюм міністранта, бо вони йдуть на останнє причастя. Тож я вийшов у сонячний день, зупинився біля молитовного ослону під собором святого Тадея, трохи там постояв і збоку бачив сам себе, як я тут молився і просив Тадея, щоб він домовився на небі, щоб жахливі машини, які возили мені у двір той огидний папір із м’ясних магазинів і різниць, злетіли у Влтаву з цим вантажем, я згадав, що коли ще любив жартувати, начепив на капелюх знайдені на сміттєзвалищі зірки, я стояв навколішках і чув, як повз мене проходять колишні домовласники і голосно кажуть: «Нічого собі, вже й робітники потяглися до хреста…» Тож я встав із капелюхом, стягнутим на очі, й раптом зрозумів, що треба стати на коліна, спробувати цей останній варіант, помолитися й попросити Тадея, щоб зробив якесь диво, тільки диво допомогло б мені повернутися назад до свого преса, до свого підвалу, до своїх книжок, без яких я не можу жити, я вже майже став навколішки, коли на мене наштовхнувся професор естетики, його окуляри блищали на сонці, ніби дві скляні