опільнички, він стояв переді мною якийсь спантеличений, як завжди, тримав у руках портфель і, як завжди, коли в мене був капелюх, сказав мені: «Молодий там?» Я задумався і сказав, що ні. «Господи, він що, захворів?» — злякався професор. Не захворів, відповідаю, але скажу вам прямо, статтям Рутти й рецензіям Енґельмюллера кінець, договорив я, і зняв капелюха, і професор естетики злякався, у нього навіть коліна підігнулися, він показав на мене пальцем і закричав: «Ви той молодий і ви той старий?» Я надягнув капелюха й натягнув на очі, сказав гірко: «Так, кінець старій „Національній політиці“, кінець „Національній газеті“, мене викинули з підвалу, розумієте?» Я пройшов до наступного будинку, до проїзду в наш двір, куди ходив тридцять п’ять років. Професор стрибав навколо мене, оббігав навколо, брав за рукав, давав мені десять крон, а потім іще п’ять, я подивився на ці гроші й сказав гірко: «Щоб мені краще шукалося?» Професор узяв мене за плече, крізь цих десять діоптрій його очі були великими, ніби в коня, він кивав окулярами і мурмотів: «Так, щоб вам краще шукалося». «Шукалося що?» — кажу. Він відповів уже зовсім розгублено: «Якесь інше щастя…», прошепотів, уклонився і швиденько почовгав, потім іще обернувся і поспішив, немов із місця аварії. Звернувши ж у наш проїзд і почувши, як мій гідравлічний прес весело дзвенить, наче санчата, що везуть п’яних з весілля, я не зміг іти далі, я вже не міг навіть глянути на той мій прес, я розвернувся і вийшов на тротуар, сонце било в очі, я стояв і не знав, куди йти, мені не допоміг у ці буремні часи жоден текст із книг, на яких я присягався, тож я спершу стояв, а потім побрів до святого Тадея, впав на ослін, спер голову на долоні й, можливо, заснув, мабуть, я дрімав, пірнувши у мрії, мабуть, здурів уже від нещастя, завданого моєму тілу, я тиснув долонями на очі й бачив, як мій гідравлічний прес став гігантом серед гігантських пресів, я бачив його таким великим, що його чотири стіни оточили всю Велику Прагу, я бачив, як натискаю зелену кнопку, як бічні стінки починають рухатися, стінки розміром з греблю в долині, я бачив, як падають перші панелі, а стіни грайливо, наче мишки в моєму пресі, горнуться все далі й поперед себе зусібіч горнуть усе, що трапляється їм на шляху, я бачив згори, як поки у центрі Праги життя йде звичною колією, стіни мого велетенського преса нагортають і спустошують усі околиці, згортаючи все разом до центру, я бачу стадіони, храми, громадські будови, бачу, як усі вулиці й вулички, як усе падає, стіни мого апокаліптичного преса не дають утекти навіть мишці, я бачу, як падає Град, як з іншого боку падає золотий купол Національного музею, як піднімається вода у Влтаві, але гідравлічна сила мого преса така велика, що все довкола для нього — мовби старий папір у склепі під моїм двором, я бачу, як стіни гіганта дедалі швидше горнуть перед собою все, що вже спустошили, бачу самого себе, як на мене падає церква Святої Трійці, бачу, що вже не бачу, бачу, що мене спресувало і поєднало з цеглинами, балками і ослоном, а потім тільки чую, як тріщать трамваї і машини, стіни стискаються ближче і ближче, всередині руїн іще досить вільного місця, у темряві румовища ще вистачить повітря, яке зараз зусібіч через чотири стіни гігантського преса сичить і б’є догори, змішане з людським стогоном, я розплющую очі й бачу посеред порожньої рівнини величезний пакунок, спресований куб зі стороною п’ятсот метрів, а може, й більше, бачу всю Прагу, спресовану разом зі мною, з усіма моїми думками, з усіма текстами, які я прочитав, з усім моїм життям, завбільшки з малесеньку мишку, яку разом з папером там, унизу, в моєму підвалі, пресують два бригадники соціалістичної праці… Я здивовано розплющив очі, я досі стояв на колінах на ослоні під святим Тадеєм, якийсь час тупо розглядав тріщину на бильці, потім устав, дивився на червоні смуги трамваїв, дивився на машини, на швидких перехожих, на Спаленій вулиці перехожі ніколи не зупиняються, всі поспішають із Національного проспекту на Карлову площу чи навпаки, тротуари вузькі, тому люди не зупиняються, вони наштовхуються на мене, бо поспішають, а я стою, спершись об стіну церкви, й тупо витріщаюся, бачу, як із воріт церкви вийшов Франтік Штурм, як завжди, святково вдягнений, навіть у краватці, ритуально зійшов сходами, мабуть, як завжди, йде до нас, але ось він мене побачив, як завжди, підійшов, уклонився і запитав: «Ви пан Гантя?» Я відповів, як завжди відповідав у дворі чи в підвалі: «Аз єсмь». І Франтік Штурм подав мені конверт, вклонився і пішов назад у церковну кімнатку перевдягтися, бо Франтік Штурм, коли я знаходив для нього нову книгу, цінну для його бібліотечки, завжди вдягав сюртук із каучуковим коміром і краватку у формі листа капусти, щоб, як і завжди, ритуально передати мені листа, якого я звично відразу розірвав, і там, на білому папері з офіційною шапкою, було видрукувано «Мікробіотичний кабінет Франтіка Штурма» й написано: «Шановний пане, від імені мікробіотичного кабінету дякуємо Вам за книгу Чарльза Ліндберга „Мій переліт через океан“. Ця книга збагатить нашу бібліотеку. Сподіваємося, що ви й надалі залишитеся нашим прихильником. Від імені мікробіотичного кабінету… Франтік Штурм», кругла печатка, літери по колу: «Мікробіотичний кабінет Франтіка Штурма»… Задуманий, я йшов на Кардову площу, як завжди, розірвав цей лист, цю подяку, я знав, останню, бо маленькі дрібнички, маленькі радості вже відспівала під моїм склепінням моя машина, мій славний прес, який мене зрадив. Я безпорадно стояв на Кардовій площі й дивився на блискучу скульптуру, прикріплену до фасаду, скульптуру Ігнатія Лойоли, над усім його тілом світився ореол, він стояв на фасаді власного храму, і вся його фігура була огорнута золотом трубного захвату… Однак, замість ореолу, я бачив золоту ванну навстоячки, в якій навстоячки лежав Сенека після того, як ножем розрізав собі вени на зап’ясті, доводячи собі, що йому правильно думається, що він не марно написав книгу, яку я любив, — «Про душевний спокій».