старого паперу, застеляти ними корито преса, на дні мишачих очок я зустрів щось більше, ніж зоряне небо наді мною, у напівсні до мене прийшла мала циганка, поки прес тихо сунувся, наче гармоніка у руках гармоніста, я відсунув із ящика репродукцію Ієроніма Босха і обирав там у гніздечку, вистеленому святими картинами, книги, я обрав сторінку, де прусська королева Софія Шарлотта каже своїй служниці: «Не плач, щоби втамувати свою цікавість, я піду туди, щоб побачити речі, яких мене не міг навчити сам Ляйбніц, я йду за межу буття і нічого»… Прес дзвенів, і від натиску на червону кнопку стінка піднялася, я відкинув книжку й накидав повне корито, її тіло було обмащене маслом, вона була піддатлива, як лід, що починає танути, гігантський прес у Бубнах замінить десять таких пресів, на якому працюю я, про це гарно написав пан Сартр і ще краще пан Камю, блискучі корінці книг кокетують зі мною, на драбині стоїть старий у синьому плащі й білих черевиках, від швидкого руху крил піднявся пил, Ліндберґ перелетів океан. Я зупинив зелену кнопку й вистелив у кориті зі старого паперу таке гніздечко, я досі молодчина, нема чого соромитися, можу собою пишатися, як Сенека, входячи у ванну, так і я перекинув ногу і почекав, а потім важко перекинув і другу ногу, і згорнувся в клубочок, тільки спробувати, потім устав, натиснув зелену кнопку і згорнувся в гніздечку в кориті, серед старого паперу і кількох книг, я стискав міцно свого Новаліса, вклавши палець на його речення, яке мене завжди захоплювало, я солодко усміхався, бо став схожим на Марусю, на її ангела, і почав входити у світ, де мене ще ніколи не було, я тримався за книгу, на сторінках якої було написано «Кожен улюблений предмет — центр райського саду», і я, замість пакувати чистий папір десь під «Мелантріхом», як і Сенека, як і Сократ, обираю у своєму пресі, у своєму підвалі своє падіння, яке є підйомом, і хоча стінка преса вже притискає мені ноги до підборіддя й навіть далі, я не дозволю вигнати себе зі свого Раю, я у своєму склепі, звідки мене ніхто не може вигнати, ніхто не може мене перевести, кутик книги втиснувся мені під ребра, я застогнав, ніби через власні муки мусячи дізнатись останню правду, коли я вже під тиском стіни складався сам у себе, як дитячий складний ножик, у цей момент істини переді мною з’явилася мала циганка, я стою з нею на Окроугліку, а в небі літає наш змій, я міцно тримаю нитки, і моя циганка вже забирає цей клубок товстих ниток, вона сама, міцно стоїть на землі, розставивши ноги, щоб не полетіти в небеса, а потім ниткою посилає змієві записку на небо, і я останньої миті побачив, що на тій записці — моє лице. Я закричав: … — і розплющив очі, я дивився на себе, обома руками тримав оберемок фіалок, зірваних із корінням, я був увесь у землі, я тупо дивився на пісок, а коли підняв очі, переді мною у світлі натрієвої лампи стояли бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці, і, нахиливши голову, я бачив цих моїх двох циганок при параді, за ними серед дерев світилися неонові стрілки й циферблат на Новоміській вежі, бірюзово-зелена трусила мене і кричала: «Тату, боже милостивий, що ви тут робите?» Я сидів на лавці, простодушно усміхаючись, ні про що не пам’ятаючи, я нічого не чув, нічого не бачив, бо, мабуть, уже був у серці райського саду, тож не міг ані чути, ані бачити, як ці дві мої циганки, повісившись на двох циганів, у ритмі польки пронеслися крізь парк на Карловій площі зліва направо і зникли за поворотом посипаної піском стежки десь у густому гіллі.
Липень 1976 року
Бути на дні й дивитися вгору
2002 року у Франції у межах фестивалю Bohemia Magica сценарист Ліонель Тран, фотографка Валерія Берґе та художник Амбре презентували мультимедійний проект «Занадто гучна самотність», що отримав нагороду від Клубу читачів, заснованого 1998 року міською бібліотекою рідного Грабалові Нимбурка, і складався з інсталяції кімнати Ганті (головного героя повісті), короткометражного фільму, що відтворював його алкоголічні візії, та коміксу, 2004-го року представленого в Празі й згодом перекладеного чеською.
Довгі речення, де нові й нові думки нанизуються одна на одну, ніби намисто, чіпляючись за попередні. Багато імен, назв, посилань, ціла мережа людського знання. Поєднання непоєднуваного, дивакуватість і дивовижність, нестандартний погляд на, здавалося, давно відоме. Грабал пише інакше, «очуднюючи» дійсність, — і, цілком відповідно до формалістських теорій, така «очуднена» дійсність стає реальнішою за реальну.