ркався коліном утоптаної глини кегельбану, обережно знімаю гарячу, аж паруючу тканину, завжди схвильований, чи точний удався шов. І тільки тоді натягаю штани, як і щосуботи, виходжу на площу, перш ніж дійти до колод біля Нижнього шинку, я завжди мав обернутися, от і тепер обертаюсь, і бачу, що моя мама дивиться на мене, чи все в мене добре й чи пасує мені одяг. Вечір, я на танцях, та, на яку я чекав, приходить, це Маруся, за нею майорять стрічки й стьожки, вплетені у волосся, музика грає, я танцюю тільки-тільки з Марусею, ми танцюємо, і світ іде обертом, наче карусель, і я відводжу погляд і шукаю місце серед танцювальників, щоби влетіти туди з Марусею у ритмі польки, я бачу, як навколо мене й Марусі в’ються натягнуті стрічки й стьожки, як вир танцю підносить і відносить їх, вони майже горизонтальні, а коли я мушу стишити танець, стьожки повільно опадають, але ось я знову описую широке коло і бачу, як стрічки й стьожки знов піднімаються, час від часу торкаючись моєї руки, моїх пальців, які тримають ручку Марусі, що й собі впевнено тримає білу вишиту хустинку, я вперше сказав Марусі, що вона мені подобається, і Маруся шепотить мені, що я подобаюся їй ще зі школи, і так до мене притискається, так до мене лине, і ми такі близькі, як ніколи раніше, а потім Маруся попросила мене, щоб у білому танці я був її першим партнером, і я вигукнув «так!», і щойно почався білий танець, Маруся зблідла й попросилась на хвильку відійти, а коли повернулася, в неї були холодні руки, і ми танцювали далі, я її розкрутив, щоб усі бачили, як я вмію танцювати, як це нам із Марусею личить, яка ми гарна пара, і коли полька стала запаморочливою, а стрічки й стьожки Марусині піднялися й майоріли в повітрі, як її солом’яна коса, я раптом побачив, як танцюристи перестають танцювати, як із відразою відходять від нас, як урешті танцюємо тільки ми удвох, а всі інші танцюристи роблять коло, але не коло замилування, а коло, до якого відцентровою силою стрелило чимось жахливим, чого вчасно не помітив ані я, ані Маруся, аж раптом Марусина мама підскочила і взяла її за руку, і з жаским переляком вибігла з танцювальної зали в Нижньому шинку, щоб уже ніколи не повернутися, щоб я більше ніколи не бачив Марусі, тільки за кілька років, бо відтоді Марусю почали називати Засрана Маруся, бо Маруся, знервована від того білого танцю, Маруся, розчулена, бо я їй сказав, що вона мені подобається, побігла в ближній сільський туалет із пірамідою фекалій майже до самого верху дірки, намочила свої стрічки і стьожки у вміст цього сільського нужника і знову з темряви прибігла до освітленої зали, щоб відцентровий рух її стрічок і смужок оббризкав і обмазав танцюристів, усіх танцюристів, які були в зоні досяжності стрічок і стьожок… Я пресую старий папір, зелена кнопка означає рух стінки вперед, червона кнопка — назад, так моя машина виконує засадничий рух світу, наче міхи гармоніки чи коло, яке конче має закінчитись там, де й починається. Не змігши підтримати свою славу, Маруся мусила зносити свою ганьбу, в якій не була винна, бо те, що з нею сталося, було людським, занадто людським, Ґете пробачив би це Ульріці фон Леветцов, Шеллінґ — своїй Кароліні, й тільки Ляйбніц цю річ зі стрічками і стьожками навряд чи пробачив би своїй королівській коханці Софії Шарлотті, та ще чутливий Ґельдерлін — пані Ґонтар… Знайшовши через п’ять років Марусю, я виявив, що вся її родина через ті стрічки й стьожки вже переїхала кудись у Моравію, й попросив, щоб вона мені це все пробачила, бо я відчував провину за все, що будь-де будь-коли відбулося, про що б не читав у газетах, за все відчував провину — і Маруся мені пробачила, а я запросив її на прогулянку, я виграв у класову лотерею п’ять тисяч крон, а оскільки не любив грошей, то хотів їх скоріше позбутися, щоб не перейматися через ощадкнижку. І тому ми з Марусею поїхали в гори, на Золоту височину, в готель «Реннер», у дорогий готель, щоб я скоріше позбувся турбот і грошей, усі чоловіки заздрили мені через Марусю, всі один поперед одного намагалися щовечора її вкрасти, найбільше упадав за Марусею сам пан фабрикант Їна, а я був щасливий, бо гроші витрачав на все, чого нам із Марусею хотілося, все в нас було, Маруся щодня каталася на лижах, сонце світило, був кінець лютого, тож вона засмагла і їздила, як усі, на лискучих схилах у самій сорочці з короткими рукавами й великим вирізом, і поруч постійно були якісь пани, а я сидів і попивав коньяк, але перед дванадцятою всі пани всідалися на терасу перед готелем, засмагали в кріслах і лежаках, п’ятдесят лежаків і стільців рядком біля тридцяти столиків, куди ставили живлющі лікери й аперитиви, а Маруся каталася до останнього й приїжджала в готель уже на обід. І от останнього, передостаннього, п’ятого дня, коли в мене лишилося п’ятсот крон, я сидів серед інших готельних гостей, бачив, як Маруся, засмагла і гарна, з’їжджає зі схилу Золотої височини, я сидів із паном фабрикантом Їною, і ми чаркувалися, бо я витратив чотири тисячі за п’ять днів, і фабрикант Їна думав, що я теж фабрикант, і я побачив, як Маруся спершу зникла серед сосен і карликових смерек, а потім знов показалася і швидко доїхала до готелю, як завжди, проїхала повз готельних гостей, але сьогодні було так гарно, так світило сонечко, що всі крісла й усі лежаки були зайняті, персоналові довелося винести з готелю ще стільців, і моя Маруся їхала, дефілювала, як і щодня, перед цими веселими засмаглими гостями, правду казав пан фабрикант Їна, на Марусю сьогодні можна було задивитися, але коли Маруся проїхала повз перших поціновувачів сонця, я побачив, як жінки обертаються за нею й тихенько сміються, і що ближче вона під’їжджала, то краще я бачив, як за Марусею жінки здригаються від реготу, а чоловіки падають навзнак, кладуть на обличчя газети, вдають, що зомліли чи засмагають, примруживши очі, і от Маруся під’їжджає до мене, проїжджає повз, і я бачу, як на одній лижі, за її черевиками, лежить кавалок лайна, великий, наче пригніток, як писав у гарному вірші Ярослав Врхліцький, і раптом я зрозумів, що це другий розділ життя моєї Марусі, якій судилося підтримувати свою ганьбу й не зазнати слави. А коли на потребу, яку Маруся задовольнила на заднику лижі десь там за карликовими смереками на схилі Золотої височини глянув фабрикант Їна, пан фабрикант знепритомнів і навіть після обіду ще був блідий, зате Маруся облилася рум’янцем по всьому обличчю аж до кінчиків волосся… Небеса не гуманні, й людина, над якою вони владнуть, теж не може бути гуманною, я пресую пакунок за пакунком, у серце кожного вкладаю розгорнуту книгу з найкращим текстом, пресую пресом, але подумки я біля Марусі, з якою ми того вечора витратили всі гроші на шампанське, але навіть коньяк не допоміг Марусі, яка дефілювала зі своїм лайном перед товариством, стати зникомим маревом. Однак із готелю «Реннер» уранці наступного дня, після того, як я до ранку просив її пробачити за те, що сталося, і вона не пробачила, вона поїхала горда і сувора, ніби підтвердивши слова Лао-цзи: «ой, хто знає свою ганьбу й береже свою славу, — взірець, гідний неба»… Я розгорнув «Дао де цзін», знайшов потрібну сторінку і, наче священник, поклав розгорнуту книжечку на жертовний вівтар, у саме серце корита, серед настеленого огидного паперу з кондитерських і пакетів від цементу. Я натиснув зелену кнопку, якою нагортав усю цю макулатуру, змішану із соромом, і дивився крізь пальці рук, притиснених до лиця, мов у відчайдушній молитві, як стінки преса стисли «Дао де цзін», звідки далеким спогадом виринув портрет певного сегмента життя Марусі, красуні моєї молодості. У глибинах клоак і каналів глибоким підтекстом шуміли в тунелях стічні води, де два щурячі клани ведуть війну на життя і на смерть. Сьогодні був гарний день.