Діти нарешті поснули, і фільм скінчився. Я почала прощатись.
— Я вас проведу, — сказав Моряк, хоч то тільки перейти через стежку.
Коли ми лишилися самі, я спитала:
— Ближче телевізора не було?
— Я з сусідами не контактую ще добре, а Ольга сама мене запросила. Не йди ще до хати. Давай походимо трохи на свіжому повітрі.
— Добре.
Ми зійшли сходами.
— Підем до річки?
— Ходімо краще до панського дому.
Коли ми проходили повз освітлену знадвору церкву, він сказав:
— Це вже було колись. Мені снилось, що я вчився з тобою у восьмому класі і штовхнув тебе в річку. Мені всі сни збуваються. Є ще такі, що не збулися. Річка, темрява, і хтось біжить за мною. Але подібне я мав у Одесі. Тікав, сам не знаючи від кого. Дай руку, бо тобі страшно.
— Звідки ти знаєш, що мені страшно?
— А тобі не буває так, коли лежиш у ліжку, то згадуєш якесь місце: ліс чи нічну дорогу, — і тобі стає дуже страшно? Клянешся, що ніколи туди не підеш.
— Буває, але на ранок проходить.
— Нам удвох нічого боятися.
Ми сиділи на лавці перед покинутим панським домом.
— Він мені часто сниться, — сказала я. — І дуже рідко — погано. Певно, він відчував, що я його жалію і бажала б йому кращої долі.
Поскрипувала бляха на даху.
— Що це? — спитав він.
— Куниці. Живуть на стриху. Коли темно, здається, що в домі сплять.
Він мене обняв і поцілував у щоку. Так просто, що я навіть не образилася.
— Ходімо.
Біля своєї хати я взялася рукою за хвіртку.
— Ти спиш у своєму ліжку, — сказав Моряк. — Замкнулася зсередини і нікого не пустиш. Ходімо до мене. Я приготую чай чи каву.
— Тепер?
— Найкращий час, коли всі урізькі пліткарки сплять. Коли ще буде така нагода подивитися на мою хату? Ти смілива дівчина. Я відведу тебе назад. Ще хіба дванадцята.
— Добре.
Майже ніде не світилось. Ми йшли темною вулицею, яку всі називали стежкою, хоч по ній їздили ледве не комбайни.
— Чуєш? — вхопив мене Моряк за руку. — Хтось нас доганяє.
У мене все затерпло всередині. Але хтось виявився Марсом. Він з розгону налетів на мене.
— Пильнує господині. Я б завів собі пса, якби не мусив їздити.
— Колись заведеш.
— Як стану стареньким. То правда, що у вас є опирі і три чорні священики?
— Правда. Але вночі про це не говорять.
— Добре, не буду. Хіба скажи, ти їх бачила?
— Не мала щастя. Але в дитинстві дуже боялась.
— Я спочатку думав, що в моїй хаті теж будуть привиди, але тихо. Та й чого боятися, я ж свій. Ну, заходь.
Довкола хати була металева огорожа. Ми зайшли крізь хвіртку.
— Візьми пса до хати, як він хоче.
Але Марс не схотів. Влігся під вікном.
— Тепер трохи краще?
На підлозі лежав килим, на вікнах висіли темні штори і замість ліжка стояв диван.
— Гарно, — похвалила я.
— Я в цій кімнаті і сплю.
— А де пані?
— Спочатку мені подобалось, що вона на мене дивиться, але потім… Не знаю, як тобі пояснити. Таке відчуття, ніби щось їй від мене треба. Всюди водить за мною очима.
— Я думаю, це Емілія.
— Може, й вона. Мій вуйко, той, що продав хату, нічого не знає. Спився геть, бідака. Ти сідай, я чай зроблю. Чи каву?
— Чай.
Я вже трохи освоїлася. Марс кілька разів гавкнув, а потім, певно, заснув.
Моряк вернувся. Присів переді мною навпочіпки. Узяв мої руки в свої. Від його доторку все тіло охопила млість, давно забута мною.
— Чого ти так дивишся?
— Чекаю, поки закипить вода. Ти знаєш, хоч моє прізвище і не Бандрівський, але сумно, що була родина і нема. Двадцять років порожня хата.
— Я жалію всі покинуті будинки. Дивно, коли вони є, а люди не мають де жити.
— То в селі.
— А ти ніколи не був тут до того?
— Ні. Мама небагато встигла розповісти. Казала, що наша родина нещаслива і ніколи не жила в злагоді. Тепер з усієї родини залишилися я і мій вуйко. Давай вип’ємо шампанського?
— Трохи можна.
— Ти просто чудова! — вигукнув Моряк. — Знаєш, як ми йшли сюди, я думав: іти б отак усе життя. А тепер думаю: сидіти б отак удвох ціле життя і пити шампанське опівночі.
— У тієї Емілії нареченого замордували опирі. Вона, здається, спровокувала, аби він пішов за ріку, в лози. Я не хотіла тобі цього казати, щоб у тебе не виникло такого бажання.
— Як скажеш, я піду.
— Не скажу. Ти не мій наречений, та я і не схильна до жорстоких жартів. Я живу так, як живуть усі в Урожі: боюся їх і не хочу мати з ними справи.
— А відомстити? Як не як, родина.
— Як можна мстити тим, чиє існування не доказане? Я б спалила лози і на їхньому місці посадила б бульбу. Але там живуть сарни і зайці.
— Логічно. Слухай, ти справді боїшся за мене.
Я вже й так завела небезпечну розмову, але сказала:
— Так. Ти — нова людина в Урожі і мусиш остерігатись. Хтось має попередити тебе.
— Вип’ємо ще.
— Я вже піду.
— Налякала, а тепер ідеш? Як я буду сам вертатись?
— То я піду сама.
…Тієї ночі я була щаслива. Ми засинали і прокидались разом, ні на мить не повертаючись спиною один до одного. Ніч була довга, втомлива, лагідна, світла. Мені хотілось плакати, але я не могла. Так мало статись. Він увійшов у мене ще з першого свого приходу і весь час жив у мені, щоб стати плоттю. Страшно подумати, що ми б не зустрілись сьогодні і я мала б ще стільки холодних порожніх ночей.
Сірий світанок, хвіртка, яка заскрипіла, коли я її зачиняла. Я лягла на ліжко у своїй невеселій хаті, вкрилася коцом і заплакала, хоч не сталось нічого злого. Я поїду, ти поїдеш, він поїде. Всі ми лише гості в Урожі, хоч ніхто нас звідси не виганяє: ні люди, ні серце.
О дев’ятій ранку я вже стояла на зупинці. А коли сіла в автобус, то відчула, як стираються запахи ночі і ніздрі лоскоче дорожній пил.
Чоловік:
Я приїхав пополудні і застав хату замкненою. У записці я прочитав, що жінка поїхала в гості до коліжанки. Тож я мав час, аби все обдумати, як слід. Та жінка, на яку я покладав такі надії, що вона полегшить мені життя… Словом, між нами стався розрив. Вона забирає до себе хвору матір, і для мене в однокімнатній квартирі місця, звісно, не лишиться. Великого кохання між нами не було, лише зручність. Тепер я не матиму навіть де переночувати. Я повівся, як негідник, бо виразив своє співчуття. А коли вона попросила мене щось придумати, то що можна придумати, живучи в такій кретинській країні, як наша? Піти чорноробом і отримати ліжко-місце в засраному гуртожитку і водити її до себе на вихідні? Я сказав: це твої проблеми, вирішуй сама. Моя дружина закусила б губу і вийшла, а ця вилила мені на голову відро помиїв. Я ледь не вдарив її.
Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.
Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:
— Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.
— То ти журишся за нею? — спитав він із жадібною цікавістю.
— Чого журитися? Їсти, правда, нема що.
— Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.
Я ледь не розреготався.
— Моя жінка не вміє шити. Вона — лисиця.
— Яка лисиця?
— Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.
— Щось я тебе не розумію.
— Почитай давніх китайців.
— Ну, добре, піду я…
— Йди з Богом, — відказав я, і тут мене осяяло: — Слухай, у тебе є що випити?
І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.