Вона наливає всім чаю, при чому довго дивиться декілька разів проти світла на склянку Панаса Павловича й підливає з самовара; Панас Павлович не п'є міцного.
Я приступаю до викладу. Панас Павлович то іронічно посміхається, то червоніє і смішно сердиться, схоплюючись і наміряючись бігти до Варвари Хведорівни. Олександра Михайлівна спокійно й поважно садовить його на місце і знову слухає мене з такою увагою та напруженням, з яким це роблять тільки глухі, витягши шию й не відводячи від мене очей.
Коли я кінчаю, Панас Павлович сидить притихлий і задумливий. Він не каже ні слова й перебірає по столі пальцями, роблячи згуки, як на барабані. Олександра Михайлівна думає про щось скупчено, немов про себе щось вираховує.
— Та-ак!.. — нарешті, з робленою й ніяковою іронією, каже Панас Павлович. — Все це не так весело, як варто б того сподіватись.
І пильно, короткозоро починає розглядати дряпинку на своїй руці, тонкій та ніжній, як у жінки.
— На мою гадку, Панасе Павловичу, — як-мога спокійніще та недбаліще (щоб цим загладити гострість самої думки) кажу я, — треба викрасти Діму в Варвари Хведорівни…
Як я й сподівався, скидуються очима обоє злякано. Мені цей ляк приємний, значить, їм дуже страшне те, що я пропоную. А хиба не приємно посунути когось на страшне?
Я ще спокійніще посміхаюсь, одпиваю чаю й говорю далі так, неначе балакаю про звичайну річ, що трапляється на кожному кроці.
— Так, викрасти… Це найпростіщий спосіб розвязати питання. Законним, чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нічого не можете осягти. Закон у таких випадках стоїть собі набоці. Але коли одна сторона відніма у другої дітей, то закон не втручається. Добровільною згодою, це вже видно, ви нічого не доб'єтесь. Значить, лишається той спосіб, який я пропоную.
Панас Павлович, витріщивши на мене скла пенсне і смішно підвівши голову догори, слухає далі, хоч я мовчу вже. Шура встає, здіймає зо спинки ліжка теплу хустку й накидає собі на плечі, її виточене, незаймане лице змерзло, посіріло.
— Так, кажете, викрасти? — немов очутившись, нарешті, питає Панас Павлович…
— Так, на мою думку, це єдиний вихід.
— Як же це зробити?
— Дуже просто: вибрати час, коли він виходить гуляти з нянькою, схопити його за руки, посадити на звощика тай край!
Я розумію, що Панас Павлович не про те питає. Словами «як це зробити» він хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я вдаю, що про те загалом нема ніякісінької потреби думати, бо все само собою й так розуміється.
Одначе для його, мабуть, не все зрозуміле. Він машинально, швидко сьорбає чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.
Олександра Михайлівна, не пустивши ані пари з вуст, закутується в хустину і все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собі під ноги.
— Так, кажете, викрасти? — знов невважно питається Панас Павлович. — Так, так, це, звичайно, той… Ну, а иншого виходу немає? Нема, кажете? А чи не думаєте ви, що це трохи той…, як би це сказати, занадто образливо для Варвари Хведорівни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?
Він і хоче, щоб я його заспокоїв і зарані не йме віри цим заспокоєнням.
— Ти як гадаєш, Шуро? Га?
Шура, не підводячи очей, відповідає тихо:
— Я гадаю, що цього не треба робити.
— А як зробити?
Олександра Михайлівна щільніще запинається в хустку, нервово поводячи плечима, і дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякої тупости й задубілости я розумію, що вона вже прийшла «до одного знаменика». Так називає Панас Павлович той процес, який звичайно відбувається в Шурі й у результаті якого виходять такі постанови, з яких її неможливо збити ніякими способами.
— Треба вернутись до жони, або добитись її згоди на розвід… — каже вона, навмисне вживши «жона», а не «Варвара Хведорівна».
— А як вона не дасть згоди?
— Вернутись до неї…
Панас Павлович чомусь усміхається кривою, несмілою усмішкою й замовкає.
Страшне виявляється занадто страшним. Це добре.
Я майже тими самими словами, що й Варварі Хведорівні, починаю доводити Шурі шкоду, яка може вийти від співжиття людей, що дійшли до таких відносин. Я малюю їй найбільш безнадійні хмарні картини, які доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.
— І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свідомо піде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами відносини! Так, злочинство, Олександро Михайлівно! Я це кажу цілком серйозно. З хлопця вийде така бріхлива, пошарпана, подвоєна істота, що краще б йому було на світ не родитись. Ви свідомо, ради чорт зна чого, ради якоїсь абстрактної порядности, академічної моральности пускаєтесь на калічення дитини. Я вмиваю руки в цій поважній справі.
— Так, ви, мабуть, маєте трохи рації… — нерішуче завважує Панас Павлович. — Але тільки… Я, звичайно, розумію, що… Ти, як гадаєш, Шуро?
Шура вперто, з злякано-тупою серйозностю заявляє, що гадає так, як сказала: або згода на розвід, або повернутись. Крадіжка ще гірше відіб'ється на дитині. Хлопець пам'ятає, знає й любить матір. Ворожнеча отверта ще дужче подвоїть його душу. І завсіди мати буде в його очах покривдженою. Він таксамо буде брехати і прикидатись, бо ховатиме від батька свої справжні почування, таксамо брак гармонійного впливу батька та матері нівечитиме його душу. Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпіливо, мужньо нести свій хрест до кінця. У стражданню, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний сенс.
Бідолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тім ланцюзі страждань, який намічався в будуччині. Та, мабуть, і самій Шурі не легко відмовитись од дечого, що так кохалося в душі.
Вона відвертається від нас, потім переходить на кушетку й лягає лицем до стіни.
Ми обидва дивимось на неї й більше вже не кажемо ні слова. В господарів сталевим, надокучливим голосом співає ґрамофон. Якось одразу стає чути його. Правда, Панас Павлович не чує. Він з розгубленим виглядом качає кульку з хліба. Його пальці дріжать, очі кліпають.
А вони ж, мабуть, усе вже обміркували собі, все так соромливо, дбайливо, з боязьким захватом розклали в себе в душі. Вже бачили до найменших дрібничок свою кімнату, свої вечори, голівку Діми між ними. І от тепер ця старіюча дівчина, ця марніюча красуня, бозна, на віщо лишиться в цій маленькій кімнатці, з кожним днем марнітиме все більш та більше, злякано-серйозна, непотрібно-строга, напружено-чесна незайманиця. А він ізнову почне замикатися що-вечора в себе в кабінеті, мовчки терплячи облогу Варвари Хведорівни. Нишком прокрадатиметься до його Діма, а Галя, стоячи під дверима, голосно і строго казатиме: «Дімо! А мама що наказувала?» Знов «вияснення відносин», принципіяльні балачки, баб'ячі крики, ляпаси та, чого доброго, справжні бійки.
Так буде не рік, не два. Без жартів — моторошно.
Клавдія Петрівна зустрічає мене, вся зашарившись, несміло, радісно посміхаючись і міцно, судоржно потиснувши мою руку. Виявляється, вона чекала на мене майже що-вечора. Це мені приємно, й я сиджу в неї більше, ніж намірявся. Костя поводиться чемно і все посміхається гнилими, негарними зубками, за які жаль його. Мабуть, він сею посмішкою хоче притягти до себе мою симпатію. Декілька разів він навіть пробує підлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, він обережно гладить мою бороду й каже:
— У вас борода чорнява? Правда?
Або розглядає мій жилет і милується:
— У-у, який у вас гарненький ліфчик!
Клавдія Петрівна дуже сміється з цього й пояснює мені, що Костя живе переважно з жінками й чоловічих річей не знає. Костя, зрозумівши, що сказав щось смішне, теж починає сміятись і ще раз повторює: «Ах, який гарненький ліфчик!» Але Клавдія Петрівна відсилає його гратися.
Потім я частіще заходжу до них.