Не стихаючи ні на хвилину, Клавдія Петрівна готує чай, роздягає Костю, заклопотано підбігає до чайника й, нахилившись над ним, слухає, чи не кипить.
І ця її балакучість, жвавість так не відповідає тут, у кімнаті, тій соромливо-скромній манері на вулиці, що мимоволі викликає здивування. За ці півгодини, чи годину, що я сиджу в неї, вона встигає розказати мені про масу найріжніщих річей. Насамперед, звичайно, про себе. Вона замужем; її чоловік служить учителем десь у провінціяльному місті. Він тепер став дуже багатий, бо написав підручника, якого саме, Бог його знає, назву забула, й через звязки в міністерстві освіти добився колосального (слово «колосальний» Клавдія Петрівна дуже часто вживає) розповсюдження. Але вона з чоловіком ось уже третій рік не живе. Дітей у них більше не було, тільки цей хлопчик, Костя («Костю, не чіпай спіртівки, знову пожежі наробиш!»). Чоловік висилає їм на прожиток сто рублів у місяць. Вона зпочатку хотіла вступити на курси і взагалі ввійти в справжнє життя, але… («Ах, Костю! Але ж що то за дитина! Даю тобі слово, будеш покараний»).
Під час розмови вона часто й незвичайно заразливо сміється, прикладає руки до щок, ніяковіє й хапається-хапається. Здається, ми з нею, бо-зна коли, знайомі та давно тільки не бачились, і вона тепер спішить розказати про себе як-мога більше, бо я кудись надовго виїжджаю, й не знати, чи ми побачимося ще колинебудь. І до такої міри захоплюється, що, коли чайник починає кипіти, нетерпляче й сердито булькотячи, вона з досадою повертається до його й говорить: «Та зараз, зараз!» Але, побачивши, що балакає з чайником, широко та вражено дивиться на мене, так якийсь момент мовчить і, нарешті, вибухає голосним, заливчатим сміхом. Далі здіймає з машинки чайник, одтягає вбік Костю й заварює чай, накривши чайник плетеною синьою шапочкою, її молода, тонка, вбрана в чорне постать рухається легко, молодо, м'ягко й весело. (Її постать я теж помічаю).
Костя тримається мовчки, довго зупиняючи часом на мені круглі, темні та вважні очі. Коли я ловлю його погляд, він ніяково й запобігливо усміхається до мене, виставляючи дрібні, синюваті зубки. На матір він мало схожий, тільки її губи, широкі та випнуті наперед.
Мені ввесь час чогось злегка жаль цеї жінки та її хлопця, хоча, власне, немає нічого такого, щоб викликало жалість. Через те, коли я, нарешті, прощаюсь, і Клавдія Петрівна, невідомо чого притихнувши, соромливо запрошує заходить, я щиро обіцяю неодмінно й дуже швидко зайти «якнебудь увечері».
І того ж таки вечора я декілька разів згадую рогове пенсне, дві хвилі м'ягкого волосся й соковитий, по-дитячому ясний сміх.
Варвара Хведорівна від перших кроків наших переговорів виводить мене з спеціяльно для цього наготовленого спокійно-ділового тону. Дурницею, власне, виводить. Коли я входжу до неї в кімнату, вона сидить за туалєтним столиком і полірує нігті. На столику в срібній шухлядці лежать усі причандали манікюра: каламарчики, щіточки, щипчики й тому подібне чортовиння.
Звичайно, річ не в сих каламарчиках, а в тому, що вона навмисне займається ними, намагаючись цим підкреслити своє відношення до того, що сталось. Я певний, що вона розташувалася з ними за хвилину до мого приходу, тільки після того, як покоївка сповістила, що я прийшов і хочу бачити її. Недбало і спокійно простягнувши мені мізинця лівої руки (бо всі останні намащені малиновою помадою), вона запрошує мене сісти й тоді мастить ніготь поданого пальця.
— Я до вас у серйозній і важній справі, Варваро Хведорівно…. — з натиском кажу я.
— Догадуюсь, у якій, — відповідає вона, оглядаючи пальці, чи всі рівно намащені.
Тоді я рішуче і строго починаю викладати свою справу. Варвара Хведорівна дійсно, мабуть, добре знає її, бо не виявляє ні здивовання, ні обурення, ні звичайнісінького протесту.
Поки я балакаю, вона встигає виполірувати всі пальці на лівій руці. Рука — вузька, жовто-біла, з довгими пальцями, які посередині здаються товстіщими, від чого схожі на білі сиґари. Иноді вона, чистячи ретельно ніготь червоною подушечкою з срібним різьбленим держальцем, завдає мені питання й за кожну мою відповідь каже: мерсі.
Коли я змовкаю, вона відводить набік руку з блискучими нігтями, що відбивають зеленкувате світло лямпи, накритої абажуром, жмурить очі в жовтих віях, сірі та холодні, й байдуже каже:
— Нічого з цього не буде
І береться за щіточку, щоб мастити пальці правої руки.
— Як то не буде?! — питаю я, трохи зніяковівши від цеї, такої несподіваної відповіди. Власне, я сподівавсь її, але не в такій отвертій, нічим не прикритій формі.
— Так, просто не буде, тай годі! Я на розвід не дам згоди, а також не дам йому сина.
— Через що?
— Через те… — вона перестає говорити на хвилинку, бо обережно набірає в цю мить кінчиком квачика фарби: — через те, що я принципіяльно проти розводу. Я стою за незломність шлюбу, Якове Василевичу.
Її вузьке, сухе обличчя з гарними, великими й холодним очима незвично-спокійне. Дивно думати, дивлячись на його, що ця жінка била по лиці иншу жінку цими самими вишаруваними пальцями, вся вкрившись оранжевими плямами, як описував Панас Павлович, та істерично закочуючи оці самі велично-розумні очі.
— Часто доводиться жертвувати своїми принципами, Варваро Хведорівно…
— Я не з тих людей, Якове Василевичу…
Я дивлюсь на її жовто-червоні, нафарбовані губи, на жовто-золоте, мите волосся, на сухий, упертий ніс і почуваю, що вона, справді, навряд чи може пожертвувати чимнебудь.
— Але як же ви гадаєте влаштувати свої відносини до Панаса Павловича?
— Та ніяк! Він заспокоїться, покине виробляти дурниці й поверне до сім'ї.
Вона помалу зиркає на мене й береться за свої подушечки.
— Гм! А як не поверне?
— А як не поверне, то це його діло. Але тоді ні сина, ні дочки не побачить ніколи.
— Добре! Одначе в інтересах своїх дітей ви повинні піти на уступки.
— Інтереси своїх дітей, Якове Василевичу, я розумію краще, ніж Панас Павлович. І через те не можу віддати сина в руки людини, яка буде показувати йому приклади розпусти.
— Розпусти?! Панас Павлович?!
— Так, розпусти!
— Та він же любить цю дівчину, Варваро Хведорівно, любить. Для того ж і хоче розводу, щоб…
Варварі Хведорівні на щоках виступає по невеличкій оранжевій плямочці. Одначе вона тим самим тоном каже:
— Люблять і тих, що в публичних домах.
Я кашляю, проводжу рукою по голові й тільки тоді кажу:
— Мені здається, що ви мало маєте підстав проводити такі аналогії.
— Так? — злегка підіймає вона кінчики губ, тим показуючи немов би посмішку. — А мені здається, що підстав занадто багато. Автім, ми з вами не зійдемось, ваші погляди инші. Та річ не в ваших поглядах, розуміється. Для мене кожна жінка, що має позашлюбні відносини з мужчиною, є проститутка. От і все.
— Чекайте ж, Варваро Хведорівно! Адже тих відносин, про які ви кажете, нема в них. І вам це добре відомо.
— Але вони будуть, коли він піде до неї. І віддати свою дитину в той дім, де…
— Вибачайте, але для того ж Панас Павлович і клопочеться про розвід. Згодьтеся на розвід, вони повінчаються, й ніякої розпусти не буде…
— Не можу згодитись, бо не можу піти проти своїх переконань.
Я мимоволі розводжу руками. Варвара Хведорівна набірає лівою рукою фарби й намазує ніготь.
Ми ще довго балакаємо, але Варвара Хведорівна ніяк не може зламати свого принципу: людей розводить тільки смерть.
На столі стоїть самовар давно, але вони не п'ють без мене чаю. Панас Павлович уже має свій звичайний вигляд: акуратно зачесаний шапочкою, вимитий, причепурений. Він навіть іронічно-добродушно жмуриться й намагається пускати дотепи, але часто немов спотикається, і тоді очі стають знову зляканими і кліпають непорозуміло.
Олександру Михайлівну я не бачив, мабуть, з місяць, і вона видається мені змарнілою і схудлою. Але зате й подобається більше, — раніще в її красі було занадто багато правильности, непорушности й якоїсь туповатої строгости. Тепер хвороба, чи страждання зробили її більше простою, людяною.