— Що саме? Ви про віщо?
Нема нічого більш зворушливого, як оця настовбурченість чесності. З самого початку свого падіння.
— Ні, ви це серйозно?!
— Цілком серйозно, голубе. А що таке? Можете взяти на себе це доручення?
Нечипоренко раптом поривчасто підводиться й говорить поважним, колишнім своїм тоном, тим самим, яким колись давав мені прикази по організації.
— Слухайте, товаришу Антоне, — (мене, в дійсності, звуть Яковом), — коли це жарт, то я знаходжу, що він досить дурний. Коли ж серйозно, то... то...
Він не знаходить слова, яке відповідало б його почуванням.
— Та що таке, любчику? Які жарти? Цілком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованців за удачне виконання і сто за неудачне. Видатки, звичайно, на мій кошт. Їхати, якомога, швидше.
Триста карбованців для чесноти при голодних очах і діточках — це поважний удар їй. Нечипоренко усміхається.
— Одначе, цього я не сподівався. Чого-чого, а цього не сподівався навіть від вас.
— Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте і приходьте з відповіддю. Тільки швидше. Бувайте!
Я встаю і злегка підіймаю циліндра.
— Здорово! — з непорозумінням говорить Нечипоренко. Він одсуває свою собачу шапку на потилицю й неодривно дивиться на мене. Я хитаю головою і йду в гору по бульварі. На лавах, по тім боці, що в затінку, кудовчаться темними купками людські постаті. Я згадую, що сьогодні неділя.
Іду довго, але кроків за собою не чую. Нечипоренко стоїть на місці чи, напнувши шапку по самі очі, спішить до своєї «жіночки» швидше розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.
Андрійко сидить у їдальні за столом і, схиляючи голову то на праве плече, то на ліве, поклавши язика на верхню губу, розмальовує кольоровими олівцями якийсь краєвид.
Соня лежить у качалці й читає. Побачивши мене, вона спокійно опускає книгу на коліна й питає:
— Чай питимеш?
Андрійко робить останній штрих, схоплюється й підбігає до мене. Я почуваю, як м’якнуть мені ноги від його дотиків. Підхоплюю його під пахви й високо підношу догори. Руки мої чують ніжну теплоту його тіла, й мені знов здається, що я злитий з ним і що відірватись від нього буде для мене фізично боляче.
— Вище, дядю Яша, вище! — кричить згори Андрійко і здіймає руки, намагаючись дістати до стелі.
— Ти його упустиш... — сухо кидає Соня.
— Дядю Яша, ще, ще трошки!
Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сідаю за стіл.
— Ну, як справи, малий?
— Та нічогенько. А в одного хлопчика сьогодні знайшли табак у кишені. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк ісключать хлопчину. Правда, дядю Яша?
Я боюсь, що на моїм лиці занадто виразно помітно моє почування і, усміхаючись, кажу:
— А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!
— Ей, дядю, ти знов смієшся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти... Коли я буду в другому класі, я теж куритиму!
— А тепер не куриш?
— Тепер ще рано, — поважно говорить він.
Так, він викапана мати. Ті ж самі голубувато-сірі очі, тільки не такі сухі та жорсткі, те ж саме пукате, як бік чайника, чоло, гостре підборіддя, біляве, невитке волосся. Ніс неправильний. І сьогодні мені здається, що в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.
Я кашляю, закурюю й кажу Соні:
— Ти дуже сердишся?
— За віщо? — байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.
— Ну, за віщо... Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться...
Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.
— Андрійку, тобі час спати... — каже Соня.
— Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.
Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.
— Так, правда, іди, хлопче, спати, йди...
А отже, є якась підла насолода в цьому болю!
Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.
— Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся... Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.
Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:
— Мені, Якове, треба побалакати з тобою.