— Забобони, Соню. Сім’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розподається з середини.
— Ну, це твоя «теорія». А я кажу те, що бачила на власні очі.
Я позіхаю й підводжусь.
— Так. Вибач, ти в згоді з Дмитром все це кажеш мені?
— Так, у згоді. В цілковитій згоді!
Вона каже ці слова необдумано, я це чудесно розумію. Але злегка вклоняюсь їй і кажу:
— Досить дотепно ви згодились: він мені винен дев’ятсот карбованців.
Соня помалу встає, випростує свою невелику, трохи плескувату постать і мовчки простягає до дверей руку.
— Ідіть звідси зараз же!
Я деяку хвилинку стою й з усмішкою дивлюсь на неї. Мені треба багато зусиль, щоби вдержати себе від найпевнішого виявлення дійсної правди: підійти, обняти й почать цілувати. Тоді виявилась би істина.
Я повертаюсь і йду, не сказавши більше ні слова.
Безсонна ніч, Андрійко, розмова з Сонею, густе вечірнє повітря. Мені стає незрозуміло-весело і буйний виклик спалахує в крові. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадує весна, чортяка її бери!
Зсуваю циліндра на потилицю, розстібую шубу й, вимахуючи паличкою, іду легким кроком по тротуарі. Візники наввипередки закликають везти мене, сподіваючись добре заробити. Я одмахуюсь від них, голосно прохаю вибачення у дам, зазираю їм під капелюхи і... навіть не сміюся з себе в цей час.
Ось той будинок, в якому ми колись друкували на гектографі прокламації. Так, це він, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сірими віконцями, переперезаними товстими дурними прогоничами, які не рятують ні від злодіїв, ні від жандармів. Там є маленька кімната, що виходить вікнами на подвір’я. Там колись ми... А втім, ну її к чорту, чого я мушу про це думати?
Де мешкає той дурень Нечипоренко? Я б з охотою подивився на його «очаг».
Поперед мене плавно суне поміж плечами та головами біла шапочка. Пухнате, русяве волосся на потилиці нагадує мені щось знайоме. Невже вона? Поправляю циліндра й надаю ходи. Іду деякий час побіч і жадно вдивляюсь. Вона! Та сама молочно-рожева щока, дитяче-строгий ніс і м’які, лагідні риси лиця.
Я вмить почуваю, як у вісімнадцять літ, несмілість і замішання. Що їй сказати? Як підійти? Як почати розмову?
Біла шапочка звертає в перевулок. Тут менше людей і місяць здається яснішим. Я швидко наганяю шапочку й деякий момент іду позаду. Від неї подихає чимсь ніжним, надзвичайно-зворушливим, чистим. Я сам собі видаюсь гімназистом, що причепився до гімназистки, що складає про себе фрази, які скаже їй, і до самого дому не каже ні слова.
Шапочка озирається. Переді мною на мить з’являються двоє здивованих очей і зараз же зникають. Тоді я рівняюсь з дівчиною, поштиво тримаю циліндра над головою і спокійно, влазливо, сам дивуючись, звідки беруться в мене такі ноти, говорю:
— Простіть, будь ласка. Дозвольте мені пройти разом з вами до вашого дому.
Дівчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертається до мене й зараз же прискорює ходу. Але полохливості я не помічаю в її рухах. Я, стараючись іти поруч, не одстаю. Несподіване чуття сорому й ніяковості сковує мої думки і язик. Мені вже хочеться, щоби нічого цього не було, хочеться одстать, але я не можу через щось цього зробити. Іду мовчки і, почуваючи в себе дурновату усмішку на обличчі, дивлюсь на посріблений, немов покритий перламутром, профіль дівчини.
— Будьте ласкаві, дайте мені спокій, — раптом кидає вона мені нудьгуючим голосом, навіть не подивившись на мене. Так говорити може жінка, якій уже остогидли подібні сцени. Вони не лякають її, не обурюють, а тільки заважають.
— Я зараз дам... Простіть, ради бога. Мені самому соромно... Але дозвольте мені сказати. Я декілька разів зустрічав вас на вулиці і раз у раз... дуже хотів пізнати вас ближче. От і все. Запевняю вас, це правда!
Мабуть, вона схоплює в моїм голосі справжню щирість, бо з більшою, як мені здається, увагою зиркає на мене. Я вперше так близько бачу її лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсім інше, ніж з профілю. В профілю є щось безмежно-лагідне, слабеньке, ніжне, а так — обличчя серйозне, розумне, очі немов насмішкуваті, або сумні.
Вона одвертається, зупиняється й киває рукою візникові. Той з грохотом підкочує. Шапочка сідає і, не озирнувшись, од’їжджає. Я від сорому перебираю пальцями ніг і помалу йду далі. Біля воріт чується сміх. Мабуть, з мене.
Лежу в ліжку і дивлюсь на стіну, на якій застиг смертельно-блідий промінь місяця. Спати зовсім не хочеться. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тільки ліг і погасив лампу, почув, що сну не буде.