Я ще раз категорично зрікся.
І почав іти отак од Стаха бочком, увесь час на нього позираючи, бо десь у голрві виринула така неймовірна, безглузда думка:
"Хоч би він справді не підстрелив мене з лютощів за мою відмову".
І хотілося самому з тієї думки глузувати.
А Стах замовк. І вже не міг я видушити з нього жодного слова, аж поки ми, звернувши, за порадою ординарця, вбік, не пройшли ввесь добрий шмат стернистого, але грузького поля й не ввійшли в лісок, що то треба було ним іти та й іти, аж поки не потрапиш на поле, до хутора, де мав отаборитися полк.
У ліску Стах несподівано зупинився.
- Прощавай. Я далі не піду.
Мене боляче вразив його глухий голос.
Стах поставив машину під якогось грабка коло стежечки, обережно притулив коло неї рушницю, а сам не ліг, а просто впав на мокру постіль із розгубленого грабками листя.
Мені здалося, що Стахові при тому зарипіли зуби, після чого він страшно, люто застогнав.
Розмовляти зо мною він не мав охоти ніякої. Ні на поради, ні на докази, ні на благання не зважав. Простягся отак під грабом, упоперек стежки, вдивився в темне, захмарене небо вечірнє, і на всі мої підступи тільки стогнав...
Я рушив сам.
- Не роби тільки дурниць, Стасю! - сказав йому на прощання від щирого серця.
А коли відійшов уже далеко-далеко, коли здавалося, що і Стах, і всі розмови з ним - це прикрий, поганий сон давно минулого, - почув одинокий гострий постріл, що так лунко завжди відбивається в лісі, і серце мені завмерло. Вертатися - божевілля, кидати Стаха самого - варварство. Була чорна, непроглядна осіння ніч. Було порожньо і безнадійно сумно в цьому понурому, заплаканому лісі. Останні краплі сил моїх вибив той постріл - ноги відмовились далі ступати, і я машинально приліг, одійшовши трохи вбік од стежки, під першим стовбуром безлистого вже дерева (чи дуб, чи граб - хіба розбереш уночі, та хіба й неоднаково?!) і, зщулившись од пронизливого, що до кісток пробирав, холоду, незабаром заснув.
Прокинувся удосвіта. Штаб свого полку знайшов десь аж опівдні, про пригоду з Стахом нікому нічого не казав, бо вже ввечорі дізнався, що знайлши його "пораненого" В лісі й евакуювали в запілля, у ногу пораненого...
- Щасливої тобі дороги, Стасю! Видужуй та пильнуй удруге на фронт не потрапити.
Бо війні швидко краю не видно, бо вдруге і втретє повертають до окопів, нашвидку залікувавши нескладні рани нашому братові, бо може другого разу твоя доля відвернеться від тебе зовсім, і твої розрахунки, що тебе "пораненого" випадковим ворогом у запіллі знайдуть, перев'яжуть і повезуть до теплого шпиталю, де чисте ліжко, де можна спати, спати й спати, і їсти, їсти й їсти - скільки й коли схочеться, може вдруге твої розрахунки на це й не справдяться... Бо он уже його величність височайше наказали додати до карного кодексу артикула, що за такі речі стрілятимуть нашого брата, на науку іншим "самострілам", як собак - нещадно, немилосердно.
Щасливої тобі дороги, Стасю! А я стріляти сам себе не буду.
Нехай станеться те, що має статися.
ДЕ ДІЛАСЯ ДІВЧИНА З ГОЛУБИМИ ОЧИМА?
І Мухін Коля, і симпатичний фон-Лямпе з Августова вже до позицій не вернулися. Вони знайшли в Августові полкову, а може й бригадну канцелярію, що дала їм давно очікувані вирядження до шкіл прапорщиків - фон-Лямпові до Іркутської, а Мухінові до Павлівської, десь під Петроградом, здається. Прощалися зо мною, як рідні - щиро, гаряче. Але в останніх їхніх поглядах я читав велику, нестримну радість людей, що надовго, а може й назавжди, збуваються того пекла, в якому крутилися ми спільно ось уже понад три місяці, а поза тією радістю, що викликала в мені десь глибоко приховані, невгамовні заздрощі, останні погляди товаришів говорили:
- Сердешна ти людино, - навряд чи довго тобі тягати по цьому світі навіть оту, вищої ранги, машину, що тепер тебе так тішить... А ми - будемо далеко, ми будемо жити, жити!
І ці останні моменти обгорнули мене хмарками смутку, жалю невимовного.
Жити! Жити ! Жити!
Пригадувалася весна, молода, багатонадійна весна цього року, хотілося вибігти на вулицю міста, вискочити перед тим безперервним ланцюгом людських колон, возів, гармат, червонохресних двоколок, що сунуть і сунуть уперед, углиб німецького краю, на поталу чемоданам, і гукнути - не по-людському, несамовито гукнути - завити:
- Куди? За що? Навіщо несете свої молоді, буйні голови?!
А замість того, в безсилій люті, в останній момент прощання, я впав на дбайливо змайстроване нами з уламків скриньок, стільців та шахов у погромленому приміщенні ліжко, й ганебно, неначе маленький, заплакав.
Коля Мухін щось незадоволено бурчав, а фон-Лямпе присів край ліжка і довго втішав незграбними, кострубатими словами, може й справді щирий намір мавши уділити мені крихітку того щасливого, надійного, чим він жив того моменту сам.
Мені пригадалася фінляндська казарма, отака сама моя поза на солдатському ліжку після невдалого скоку на кобилу, отакий самий незграбний, але добрий, привітний Хома Мельниченко з його немічною, але теплою, людяною ласкою, думки полетіли далеко-далеко, ще далі назад, і тупий біль, що стискав серце, поволі стихав...
Електро-моторист Боярський хутко привчив мене поводитися з "Індіяном", пускати машину в рух, самому знаходити причини несподіваних зупинок мотору (найчастіше - це від свічок), і вже через два дні ми обидва рапортували начальникові господарської частини, підполковникові Дельвігові:
- Ми готові!
Потім і наш обоз другого розряду, а з ним і ми з своїми машинами посунули вперед.
Полк був уже десь у Мазурських озерах.
Наче з великої до нас симпатії, лагідний підполковник Дельвіг од себе обох нас не відпускав, а використовував на незначні, недалекі виїзди з дорученнями господарськими.
За кілька днів, без особливих пригод, обоз доплазував до якогось Вільгельмового маєтку, де, як нам оповідали, кайзер дуже любив проживати літніми місяцями, в безмежному, густому лісі полюючи на чудових, струнких і гнучких, красиворогих кіз. Це був, на нашу мірку, просто поміщицький маєток, "економія" серед густого лісу, з усіма дотичними до неї будівлями - довжелезними стайнями, повітками, коморами, людськими житлами й високою, готичного стилю, баштою - дачею самого кайзера. Цю дачу, що її звали, коли переказати по-нашому, здається "царський гірський ключ" - "Кайзершльозберг" - ми застали вже поскубану - по всіх кімнатах із високими, вузькими віконцями, на всіх чотирьох поверхах цієї розкішної башти, валялися гори паперу з немилосердно очищеної кайзерської книгозбірні, валялися вихолощені розкішні, невидані оправи дорогих, старовинних видань книжок, валялися по всіх кімнатах гори невистріляних мисливських патронів.
Маєток був порожній. Тільки в одній хатинці "людської" будівлі знайшли в льоху під кухнею старезного дідугана-німця, що й ходив уже втроє зігнувшися, і догадався подати про себе голосно знак, застогнавти, коли ми обходили приміщення.
Цього діда ухвалили негайно взяти на повне полкове утримання, і він так і ходив із тиждень, поки ми стояли в "Кайзершльозберзі", по-німецькому пунктуально, справно ходив, тричі на день, до обозної кухні, вистоюючи разом із нами чергу з казанком.
Та ходила ще по маєтку й блукала в лісі літня жінка - далеко, мабуть, за сорок років - жовта, хвороблива на вигляд, із божевільними, неспокійними очима й незмінною ідіотською посмішкою на губах. Вона вміла говорити по-польському, але вигукувала тільки дикі, незв'язані між собою фрази, і здавалося, що тоді тільки опам'ятовувалася, тоді тільки очі її набирали людського вигляду й блискали, скороминущими, правда, проблисками свідомости, коли вона звертала увагу на свою доньку - дівчинку, може одинадцятьох, може дванадцятьох років. Дівчинка була обідрана, майже боса - так само, як її мати, але з чарівною кучмою конопельного волосся під старенькою хусточкою, і блискучими, принадними голубими очима. Дівчинка ні на крок не відставала від матері - вона по-дитячому (так само, як і в нас, на Україні) трималася матері за її спідницю.