Між нашими й ворожими окопами - найбільше сто кроків, а на тих ста кроках набито за кілька днів гори, страшні гори - і наших, і німців. І ніяк ховати. Поки тривають добрі морози - байдуже, а тільки пригріє вдень сонце, потепліє в повітрі, і несе звідти млосним трупним запахом.
Всі намагання якось договоритися з ворожою стороною - поховати набите людське м'ясо, щоб застерегти здорове повітря живим - ні до чого. Ворог мав завдання - за всяку ціну до дня нового року подарувати кайзерові високу перемогу, і гнав, і гнав усе нові й нові ешелони, а в наших кулеметах закипала й випаровувалась вода від безнастанної, ретельної роботи.
На добу відбувалося по десять, дванадцять атак. Рідшали людські ряди, але ззаду, з глибини невичерпного людського муравлища - старої, сонної, очманілої в патріотично-войовничому чаду Росії - безперестанку сунули й сунули - так само, як і там, у німців - нові й нові поповнення.
Коли після тижня безнастанних боїв, змінялася рота і їй давали два-три дні перепочити, щоб перевірити лишки особистого складу, поповнити поріділі ряди бороданями з нових партій і наспіх навчити їх премудрощів теперішньої війни, - не відпочивала рота. Були бо ці дні неспокійні, метушливі - з ранку до вечора людей тримали на ногах, маршували люди, їх навчали, вишколювали, і глухе, люте обурення вже починало світитися з очей перетомлених тижневим нелюдським напруженям і поневірянням в окопах людей, а недосвідчені поповненці тільки зрідка, в короткі хвилини перепочинку від маршувань, тужливо запитували:
- Ну, як воно там, браток, - страшно?
І показували - не рукою, а тільки невиразним рухом голови туди, де запінено цокотіли кулемети, вибухали гранати, гарчала й гавкала артилерія.
- Ось підеш і побачиш...
І в цих відповідях звучало часто безмежне презирство до людей, що не пробували ще окопного життя, що вилежувалися вдома на теплих печах, коло затишних спідниць, а може й гаряче бажали, щоб і їх швидше погнали - на власному досвіді зазнати того, чого ніякими людськими словами не перекажеш, чого ніякими фарбами не змалюєш, - зазнати, як ми "кров проливали..."
На такі відповіді бородані ніяково зщулювалися, тоскно поглядали навколо маленькими, з поза навислих брів, очима, лунала команда "смірно!" і роту далі водили, муштрували, вишколювали.
Щоб на третю ніч послати в окопи.
Хому Мельниченка зустрів я в полковому "клюбі" того вечора, коли його рота змінилася для відпочинку й поповнення.
То була вільна, простора кімната того самого будинку, де на горищі містилася команда зв'язку. Вдень тут працювали ротні писарі, складаючи свої живі й мертві реєстри, а вечорами, коли тільки прибрати довгого стола й поназносити звідусіль стільчиків та ослонів - виходив клюб.
Хома саме переживав творче піднесення. Він переспівав за вечір увесь свій, здебільшого, тужливий, сентиментальний репертуар, а на закінчення залишив деклямацію. До деклямації готувався урочисто. Застелив стола кількома шинелями, поставив під нього лямпу "чудо" з полкової канцелярії, щоб світло падало на нього знизу, потворно викривляючи його й так покривлені скивиці, попросив невеличку авдиторію слухачів приготуватись і, закотивши під лоба очі, трагічним, нечуваним іще в нього, голосом, деклямував "Монолог божевільного".
Чи від того монологу, чи від способу виконання його, але не тільки в мене самого морозом дерло поза шкірою - монолог справив на всіх справді гнітюче, дике вражіння, а мені часто здавалося, що товариш Хома - справді божевільний.
Тієї ночі ми спали з ним на нашому горищі поруч. Хома довго не міг заснути, оповідаючи окопні пригоди, і, нарешті, неначе з великого примусу, ледве перемагаючи себе, сказав:
- Я вчора заколов німця...
- Ти, Хомо? Заколов німця?
- Я, Хома Мельниченко, заколов німця... Товстого, здорового німця...
А було це так.
Надвечір того дня, коли роту мали змінити, довелося роті вдесяте за той день вибігати з окопів - в атаку. Всі попередні вилазки кінчалися дуже скоро: на пів дороги вони поверталися назад, утративши кількадесят чоловіка й не добігши до безпосередньої зутички з німцями. А на цей раз - збіглися. Проти Мельниченка біг один із настовбурченим багнетом.
- Далі я пам' ятою тільки, - шепотів Хома, - що на мене мчала сама невблаганна смерть, і що мені треба боронитися. Блищало, гіпнотизуючи всю увагу мою, вістря пилкоподібного, широчезного ножа-багнета, несамовито кричала "гох!" роззявлена пащека супротивника, і смішно, - це на одну тільки мить промайнуло в свідомості, - бовталась на широкому поясі, де ото на блясі написано GОТТ МІТ UNS (з нами Бог), - смішно бовталась баклажка з пахучим ромом.
- З пахучим? А як же ти знаєш, Хомо, що він пахучий...
- Як?
Хома на хвилину замовк, наче пригадуючи. Потім приглушено кашлянув і шепотів далі:
- А я дізнався пізніше, а тоді бачив тільки - вістря багнета, роззявлену широку пащеку, та на мить - баклажку. Я згадав наші вправи з опудалами в Фрідріхсгамі, вправи, що ми з тобою так їх уникали... А смерть біжить... Ще кроків два, один, пів кроку - і гостра німцева ножака вп'ється мені в груди... І от, коли він уже розмахнувся, націляючись, я відскочив на крок, потьмарилося мені в очах, забув я про все, і тільки одна всемогутня, непереможна думка про захист, про те, що треба розторощити оте товсте пузо, бо то моя смерть, - тільки ця думка опанувала мене всього- з голови до ніг. Я відскочив, замахнувся, і... тільки почув, як зашаруділо в німецькому товстому животі (як ото в кавуна ножа заганяєш), як одразу осів чоловік поперед мене, випустив із рук мою смерть, і вхопився обома руками за цівку моєї рушниці... А мій багнет по саму цівку зник десь під синьо-сірим мундиром його... Я, кажу, пригадав фрідріхсгамські вправи, крутнув рушницю, щоб вихопити назад багнета, але закам'яніли на ньому покорчені пальці людини в синьосірому, людина в синьо-сірому заревла, як недорізаний кабан - уже не "гох!", а щось... про дітей, мабуть... і я отямився... Що янаробив? Я ж ніколи не хотів убивати!
Хомин голос затремтів:
- Ти пам'ятаєш, як ми говорили з тобою в казармі про це? - благально спитав Хома.
- Пам'ятаю, Хомо, і вірю тобі, що ти не хотів убивати, бо й тоді ще я знав, що ти тільки дражнив мене, коли казав, що, як доведеться, то вбиватимеш...
- А воно так і вийшло, як бачиш... Да... так що янаробив!?
Я оглянувся. За десять кроків до мене біг другий у синьо-сірому, з блискучим лезом, настовбурченим проти мене, а мого багнета ворог не пускає. Мені безвільно опустилися руки, рушниця моя випала з них, і так і лишилася стирчати в животі того, хто звивався на землі, густо снігом застеленій, ухопившись обома руками за цівку, й ревів - тужливо, страшно, не по-людському... "Смерть!" - блиснуло мені в думці, - он біжить по мене моя смерть!" І ще на одну мить почуття небезпеки, самозахисту, підказало потребу якоїсь дії, я оглянувся безпорадно навколо, і враз - повна свідомість того, що сталося, пронизала всю мою істоту. До мого другого ворога навперейми підбіг високий, дужий бородань, замахнувся, штрикнув багнетом, нанизав людину в синьо-сірому, як житнього снопа на вила, і перекинув через голову собі геть-геть у сніг за кілька кроків, мою другу смерть - невеличкого, виснаженого, худого німчика...
Хома замовк.
Я бачив, як у пітьмі горіли йому очі, як блискали фосфоричним огнивом, неначе в кота в запічку, і мені стало страшно.
- А що потім, Хомо?
- А потім - нічого. Я бачив, що атака знову кінчилася нічим - треба повертатися до окопів... Ну, і ми в обох у них поодв'язували баклажки й переконалися, що ром був справді пахучий...
Я мовчав. Мовчав, довго перевертаючись на всі боки, й Хома.
І вже коли, здавалося мені, мала незабаром минути ніч, десь перед самим світанком, я крізь сон почув, як Хома, наче сам до себе, прошепотів:
- А все таки їхньому братові - німцеві - краще, ніж нам - їх ромом на війні напувають...