Правда, ділянка підполковника Корвін-Круковського була таки неспокійна. Траплялося, і досить часто, що впродовж доби відбувалося по ,вісімнадцять атак на цій ділянці, з перемінними завжди успіхами. Правда, людський склад батальйону за місяць цілком обновлявся кілька разів, але сам підполковник за весь той час жодного разу навіть не визирнув із землянки. Він навіть "генерала" вживав, щоб не виходити, не наражатися на небезпеку, і його денщик мав не зовсім приємний обов'язок - виносити кілька разів на день (а після посиленої гарматної стрілянини - особливо часто) підполковницький послід геть-геть за землянку, в зарослий віковими смереками переярок...
За всю цю хоробрість підполковник Корвін-Круковський, ще за моєї пам'яти, одержав найвищу воєнну нагороду - солдатського георгієвського хреста. Всі інші нагороди - Анни, Володимира, золоту офіцерську зброю він мав іще до Карпат, напевно, за такі самі блискучі бойові перемоги...
ВИПАДОК ІЗ ТОВАРИШЕМ ПРАЙСОМ
Якось так сталося, що товариш Прайс - баптист, чи євангеліст-проповідник із жидів (про нього я згадував, коли писав про часи фінляндського нашого життя) потрапив за вістового кур'єра для зв'язку між ротами та полковим штабом.
Це був дуже симпатичний, зовсім культурний хлопець, і коли б тільки не фанатична відданість його своїм проповідницько-сектантським забобонам, я не мав би, здається, кращого товариша на той час.
Треба сказати, що, може й нерозважно, я часом висміював перед товаришем Прайсом його забобонні переконання, що аж ніяк не в яжуться з тим, що навколо нас відбувається. Товариш Прайс дивився тоді на мене своїми великими очима якось співчутливо, як на людину, гідну тільки і тільки жалю, і пильнував тему нашої розмови змінити. А в вірі своїй сектантській залишався непохитний, як мур.
І от, товаришеві Прайсові довелося нести якогось пакета від полкового штабу до окопів п'ятої роти, в землянку ротного командира, капітана Каракатиці. Як справді капітана звали, я забув, але ввесь полк звав його Каракатицею, і ця прозва страшенно пасувала до його мізерної, маленької, присадкуватої постаті, з великими, виряченими очима під окулярами з дуже товстого скла, що робило ті очі маленькими, гадючими.
Капітан Каракатиця, - це ми всі добре знали, - живе з своїм денщиком, як із жінкою. Капітан Каракатиця, крім того, кожного разу, як починалася посилена гарматна стрілянина, лягав у землянці на долівку й наказував своєму нещасному денщикові лягати поверх його - захищати від можливого удару уламком гарматного набою. Капітан Каракатиця в поводженні з солдатами був лютий звір.
До капітана Каракатиці приніс пакета товариш Прайс. На той час денщик капітана Каракатиці занедужав. Капітанові сподобалися широкі стегна товариша Прайса. Товариш Прайс учинив офіцерові опір - не дався на ганьбу. Капітан Каракатиця написав до командира полку, що рядовик Прайс виявив непослух у якійсь військовій справі йому, капітанові.
Впродовж двадцяти чотирьох годин відбувся військово-польовий суд і, коли б не стала була відома всім справжня причина опору товариша Прайса, повісили б його, сердегу, на високій смереці на науку іншим.
Але навіть члени військово-польового суду - полкові офіцери - не наважились цього вчинити. Можливо, що голова суду, командир полку, полковник Кельчевський (наш перший командир, полковник Карєєв потрапив десь у Німеччині ще в полон із усією своєю бригадою, він бо після перших уже боїв на німецькому фронті дістав генерала - і в полоні застрелився), можливо, що полковник Кельчевський не наважився так одверто йти на очевидний злочин, і військово-польовий суд, за його головуванням, ухвалив - випороти товариша Прайса...
На екзекуцію скликано було всіх штабних нижніх чинів по одному представнику від кожної роти. Керував екзекуцією капітан Каракатиця. Цього огидного видовища не можна забути довіку. Треба було бачити, як горіли гадючі оченята; капітанові, як солодко прицмокував він, коли шпіцрутени впивалися в оголений зад товаришеві Прайсові, бризкаючи навколо фонтанами крови; треба було бачити, як уся істота капітанова випромінювала надприродні почуття втіхи, - треба було все це бачити, щоб надовго втратити і апетит, і смак до життя взагалі, і загорітися лютою зненавистю до вилюдка Каракатиці.
Після кари товариш Прайс із тиждень валявся, без догляду й жодної допомоги, в землянці, а потім - не стало товариша Прайса. Лишилася, натомість, сувора, замкнена в собі, тінь людини, відлюдько, що уникав зустрічів і розмов із усіма навколишніми. Рідко ставав далі на розмову товариш Прайс і зо мною, при чому з того часу рішуче почав уникати суперечок на тему його віри.
ЩЕ ОДИН ПОДВИГ КАПІТАНА КАРАКАТИЦІ
Була атака, яких на добу відбувалося на лінії полку багато. В Карпатських горах уже запахло весною: коли зійти з верховин униз, там і струмки дзюрчать веселі, і трава починає зеленіти - дарма, що на горах лежать товсті брили снігу. На верховини в ці дні часто спускалися низько-низько, обкутуючи собою і штаби, і землянки, і окопи - густі повісма хмар, а це, як казали нам тубільці - бойки, - віщували скорий прихід весни.
Була атака, підготовлена, за всіма правилами воєнної техніки, гарматним і кулеметним огнем. Супроти п'ятої роти вискочйла з окопів ціла військова частина ворога, на чолі із офіцером, із підійнятими вгору руками, здалека гукаючи чистою російською мовою:
- Сдайомся! Сдайомся! Спереду біг офіцер, далеко набік одкинувши свою зброю. П'яту роту в атаку вів капітан Каракатиця, чого з ним, як казали, ніколи раніш не траплялося: він, як і всі офіцери, під час атак одлежувався в землянці.
І коли вже беззбройна ворожа рота добігла до нашої, коли їх почали оточувати й вишиковувати, щоб переможно вести до себе, підбіг Каракатиця до офіцера чеха (вся частина була чеська) й усадив у без збройного відразу п'ять куль із свого нагана...
Я був саме в полковому штабі, коли на ношах принесли того пораненого чеського офіцера. Я бачив, як він, з неймовірними труднощами, схопився з нош, упав навколішки перед полковником Кельчевським і болючим, жахливим голосом людини, засудженої по-дурному на смерть, гукав:
- Господін полковнік, за что он меня убіл? Господін полковнік... Я жіть хочу... жена... двоє дєток...
А потім витягся на підлозі непритомний, закривавлюючи килими в полковницькій кімнаті.
Капітанові Каракатиці за те нічого не було... Тільки гостра ненависть до нього в його роті зросла після того до найвищої міри.
Я не знаю дальшої долі капітана Каракатиці, але мені хочеться глибоко вірити, що перші громи революційного вибуху, коли він дожив до них, упали на голову цієї спотвореної людської подоби...
ПОЛКОВНИК КЕЛЬЧЕВСЬКИЙ РОЗВАЖАЄТЬСЯ?..
Не всі, звичайно, офіцери були схожі на капітана Каракатицю. Третьою ротою, наприклад, командував одставний майор Гроте-де-Скуло - симпатичний дядя, років з п'ятдесят, високий на зріст, зарослий увесь сивою рослинністю, з-під якої блищали живі, юнацькі й добрі-добрі очі.
Мало буде сказати, що його любила вся рота - його за рідного батька вважали, і з ним, коли треба було, справді кидалися і в огонь і вводу, не міркуючи. І звали його в його роті "батьком", і нічого в тому дивного чи перебільшеного не було.
Треба бо сказати, що це був не тільки командир, а й людина, що, насамперед, жила болями й злиднями солдатського життя, що ніколи не посилала людей на убій заради примхи чи безголового молодецівства. Майор Гроте-де-Скуло, де тільки можна було, а часом і де й не можна, оберігав людське життя, безмірно сумував, часом плачучи, як за рідною дитиною, за якоюсь черговою жертвою з-поміж своєї роти; майор Гроте-де-Скуло ніколи не користувався харчами з офіцерської кухні - від од початку до кінця відбував сувору школу звичайного солдата на війні; майор Гроте-де-Скуло ніколи не карав, навіть коли варто було (а таке в його роті траплялося надиво рідко), винних за порушення воєнних приписів.