Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш, чи скрутить тебе через мить, і чи не потягнуть тебе за ноги до цегельні, а звідти - по три, по чотири на ношах - до широкої братерської могили?
Зранку я розмовляю з вартовим через дріт. Лежу на животі на голій, утоптаній землі під самим дротом, спрямувавши погляд у той край, де Україна, де Дніпро, де Канів, де веселі луги зелені, де гора Ганчариха над потоком, а в потоці густі верби з тисячами соловейків, що оце саме тепер повинні втрачати вже голос - ячмінь, десь, виколосився...
Вартовий - не мадяр, не румун, не німець; ледве добираю з його чудних, мало зрозумілих мені слів, що він - словак, довідуюся, що він нудьгує за своїм селом над Дунаєм, за жінкою й дрібними дітьми, що ось уже скоро рік, як їх не бачив, бо й досі не мав "урляпу" (відпустки), а коли ще дадуть його - невідомо...
На моє прохання, він навчає мене єдиної мадярської фрази, що складається з того, що, очевидячки, болить і йому, моєму вартовому, і мені - його невільникові: "Йов вуна хотьха ель муна о хабуру" - це має значити: "Добре було б, коли б швидше кінчилася війна".
Авжеж добре, чоловіче добрий...
Може не повторювалося б оце божевілля, що навколо нас сьогодні діється (те, що діялося вчора й позавчора на фронтах, поволі забувається); може б перестали тягати оцих учорашніх людей з усіма притаманними людям чуттями радощів і журби, може б не тягали їх, як поліна дров, та не засипали б негашеним вапном по пів сотні в братерській могилі, може б не лютували так, невідомо за що нас ненавидячи, оці червоноштанні мадярські потвори, що он один із них, чоловіче добрий, побачивши, як ти розговорився зо мною, вже кричить несамовито на тебе здалеки, а ти відскакуєш од мене, як од зачумленого, й раптом вишкірюєш проте мене зуби, які тількищо посміхалися доброю, лагідною посмішкою, коли ми говорили про твої дрібненькі діти, і кричиш на мене не своїм, чужим голосом, щоб я відсунувся далі від дроту, бо ти, мовляв, стрілятимеш...
- А так, так, чоловіче: "Йов вуна хотьха ель муна о хабуру"... Бо та проклята "хабуру" робить із нас усіх, з людей із душами й серцями, звірів бездушних, звірів без серця...
...Лежимо з Коваленком непорушно у закутку дротяної загороди, а за дротяною загородою санітари роблять своє страхітне діло. Вони приносять учотирьох на великих ношах по три й по чотири заригані, сині, покорчені, неймовірно виснажені, худі трупи з 'цегельні, і скидають їх ломаками в яму. Священик махає кадилом і монотонно, тужливо вигукує свое "Домне, мілуешту..."
Я не знаю, чи бачить що Коваленко, бо охляв він так, що й говорити вже не може й лежить непорушно, зануривши в небо каламутні очі, - але я бачу, як ворушаться, поводять руками конвульсивно, страшно блимають білками очей деякі принесені санітарами і звалювані в братерську могилу недавні бійці імператорської армії...
Я бачу, як підкочують на тачках діжечки з вапном, вартовий мадяр пильно доглядає, щоб у яму потрапило ні більше, ні менше, як п'ятдесят трупів (для статистики!), наказує засипати яму вапном, заливати водою й закопувати. А то вже священик, мабуть, подбав за те, щоб над кожною такою ямою було поставлено невеличкого, на аршин зросту, білого хрестика з пахучої карпатської смереки. Таких хрестиків, над такими самими братерськими могилами (ні більше, ні менше, як по п'ятдесят трупів у кожній) поставлено на дебреценському лузі за тиждень рівно шістдесят...
Коваленко непорушно лежить і не бачить, і не цікавиться, що за двадцять кроків од нас - тільки перейти через дорогу - перед самою огорожею цегельні, стоїть задумана, підгорілою вже травою заросла, невисока могила з старовинним надгробком - на мурованому постаменті кам'яним хрестом.
Коваленко не знає й не знатиме, бо я йому не скажу, що на тому хресті золотими літерами вибито:
Здѣсь погребены русскіе воины
в борьбѣ съ гидрой венгерской революціи животъ свой положивша.Имена же ихъ ТЫ, ГОСПОДИ, ВЕСИ. 1849 г.
Це - російською, німецькою й угорською мовами.
Історія дивовижно повторюється. Я прикидаю в голові й вираховую, що з того часу, коли на цих самих лугах одбувалася трагедія - нерівна боротьба поневоленого Габзбургами угорського народу, на чолі з героїчним Ляйосом Кошутом, проти об'єднаної чорної реакційної сили австрійського Франца-Йозефа та російського Миколи першого, що погнав запаморочені ломачною дисципліною свої полки тушити революційне полум'я, - я вираховую, що з того часу минуло тільки 65 років, і констатую, що нічого відтоді не змінилося в світі, що запаморочені такою самою ломачною дисципліною наші полки знову потрапили сьогодні сюди, на цей самий дебреценський луг. Потрапили за трохи відмінних, правда, умов, для того, щоб залишити на цьому чужому клапті землі вже не одну могилу з надгробком - кам'яним хрестом на мурованому постаменті, а цілих шістдесят, з маленькими, білими хрестиками.
Я припускаю, що через п'ять чи десять років ті білі хрестики погниють, невисокі горбочки над братерськими могилами розоре працьовитий угорський селянин, а на кістках трьох тисяч десь отак у червні-липні тільки буятимуть широкі хвилі золотої пшениці.
Од царя Миколи першого думки стрибають до замученого ним в Аральських степах нашого велетня Шевченка, в затуманеній голові примарними літерами починають грати рядки його невмирущого твору:
Ці рядки заполонюють усю мою свідомість, мені все хочеться додати до цифри 300 одного тільки нолика, але нічого з того не виходить: губиться музичність вірша, і я з сумом і жалем усвідомлюю, що ніхто, ніде, ніколи й ні за яких обставин не оспіває трагічної смерти цих трьох тисяч нікому не відомих полтавчан, киян, тавричан, туляків, костромичів, вологодців, сибіряків, - цих трьох тисяч сірих одиниць великої імператорської армії, зареєстрованих десь по своїх полках, як "без вєсті пропавшіє", - я усвідомлюю це й жахаюся.
Пекучий біль стискає мені серце, я знову хочу кричати в повітря: "для чого?" "за що?" - хочу поділитися своїм болем з Коваленком, але увагу мою несподівано привертає інтимна розмова, що точиться поруч, між двома сусідами.
Праворуч од нас лежить здоровенний дядько Максим Кувіка, підклавши під голову солдатську торбу, а на ній - закладені під шию руки. Він мрійно проводить поглядом легенькі, пухнаті хмарки на блакитному небі і стиха говорить до свого сусіда.
Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш..?
Дядько Максим Кувіка з Таврії цього разу говорить уже не про борщ і не про паляниці...
Шкварчить, закипаючи, поливане водою вапно в братерських могилах, здіймаються над могилами клубки гарячої білої пари, дивовижно вплітаються в них похоронні вигуки румунського священика "Домне, мілуешту!", дзижчать, чіпляються надокучливі, чорно-сині мухи над головами живих, бо не дають їм поживитися над мертвими, а дядько Максим Кувіка довірочно говорить своєму сусідові:
- Знаєш, голубе, я тобі скажу: тільки було й..., що з кумою... Така ж, чортова баба, була гаряча, як той гардиман. Тільки кум одвернеться де з дому, а ми вже з нею у клуні, на просяній соломі...
- Домне, мілуешту! Домне, мілуешту!
- Штирі-по-штирі, басса мега іштенем!..
- Ве-ее-е-е... Ге-х-ве-ве-ве! (Це ригають на лузі).
- Бов-дзе-лень, бов-дзе-лень, бов-бов... (Це дзвонять у Дебрецені).
Хаос... А дядько Максим Кувіка не чує, що діється навколо - він уже зовсім припав до вуха сусідові й шепоче йому так, що я й хочу, але не можу не чути:
- А ще, голубе, як хочеш, щоб і стара за молоду здавалася...
Коваленко не витримує - і він, коли б і хотів, то не міг не почути дядькової Максимової поради, Коваленко зиркає на мене, десь у нього в пересохлому роті набирається повно слини, і він люто спльовує вбік дядька Максима.
І тоді Коваленко вдесяте оповідаає мені, що в нього - хороша маленька донечка вдома, що їй тільки другий рік пішов, а вона вже простягає руці і "тату, "тату" - зовсім, як доросла, вимовляє.