Гаймашкер - не Естергом. Тут теж табір, але табір цей більше скидається на дебреценську долину - на голому, згористому місці, недалеко за самим містечком, обтягнуто дротом чималу ділянку землі, поставлено двадцять, нашвидку зліплених із дощок, бараків, що в них ні дверей, ні вікон, а тільки дірки попрорубувано. Дахи повкривано толем, але вже перший дощ показує всю недосконалість вкривальницької роботи й непристосованість цих бараків до людського житла.
В середині бараків, розрахованих на 350 чоловіка кожен, у два ряди нари дерев'яні - третій ряд має спати покотом на підлозі. Кожному належиться напханий соломою матрац, але що то були за матраци вже того дня, як ми приїхали!..
Часті дощі, що зовсім не хотіли визнавати толю за дах, наливали в бараки цілі баюри, матраци кисли в тих баюрах, непровітрювані місяцями, а по непровітрюваних місяцями матрацах кишіли мільйонами голодні, довгі, якісь особливі, гостроносі й плисковаті мадярські воші.
Та хіба варто звертати увагу на такі дрібниці, як воші, коли ось нагодували нас уже першого дня по саме нікуди густою, солодкою кашею з чистого рижу - бери казанок, два, три - скільки подужаєш! Ранком дають добре насолоджений чай; то дурниці, що заварюють окріп не чаєм, а березовим листом, і солодять не цукром, а сахарином; такий чай іще смачніший, пахучіший і, здається, здоровіший за китайський.
Хе! Можна жити! Вже першого дня почалася реєстрація нашої тисячі. Перша справжня реєстрація з анкетами, з записами відомостей про походження, професію, військовий чин, військову частину, місце полонення.
Крім нас, тут уже живе шість тисяч полоненого народу (знову наша тисяча - сьома!). Мають вони, а тепер, значить, і ми, таке завдання: на схід од Гаймашкеру, на кам'янистому, голому узгір'ї, що його треба зрівняти - збудувати майже голими руками велике військове місто на двісті п'ятдесят казарменого типу двоповерхових кам'яниць, із сіткою вулиць, майданів та всіма комунальними службами.
Покищо, на місці майбутнього військового міста тільки голий, пустинний степ, що в ньому грунт суцільне каміння, тільки мохами дикими поросле, та й то зрідка...
Наші попередники - шість тисяч, зігнані сюди з усіх кінців фронту, потрапили до Гаймашкеру зовсім недавно і встигли тільки побудувати оці самі двадцять бараків, завошивити всі матраци по всіх бараках, та тількищо почали кам'яні роботи на території майбутнього військового міста.
На запитання реєстраційної комісії про мою довоєнну професію, я, несподівано для самого себе, заявляю, що я - професіонал-фотограф, а це, як дуже скоро по тому виявилося, багато полегшило мою долю на гаймашкерській каторзі, а може й урятувало життя.
І справді, яку собі професію міг я зазначити? Сказати чисту правду, що завідував шкільним відділом повітового земства, що ретельно вправлявся в писанні кореспонденцій до єдиної на царській Україні української газети, сказати, що писав і видав збірку недолугих віршів - не повертався язик.
Ні завідування шкільним відділом, ні газетна робота в невідомій нікому маленькій "Раді", що й передплатників мала всього кілька сотень, ні мої юнацькі вправи з віршомазства, нічого мені тут не дали б, бо все це було аж надто чуже й незрозуміле не тільки членам реєстраційної комісії - мадярам, а й тому присадкуватому, з довгими вусами, військовому писареві з наших полонених, що, знаючи німецьку мову, править тут за толмача і дивиться на мене, як і на кожного, чогось так зневажливо, сторч поставленими очима, крізь золоті окуляри.
Чи мала стати мені в пригоді так несподівано вигадана професія фотографа (а був з мене, насправді, тільки звичайний аматор), я так само не знав і не вірив, як не вірив і не вірю своїм здібностям віршомаза. Проте, перші вже дні каторжної роботи коло Гаймашкера показали, що й до важкої фізичної праці здатний я мало.
З усієї нашої тисячі заявив себе на реєстрації за фотографа ще тільки один полонений Ілля Симонія симпатичний грузин із-під Тифлісу, та знайшовся ще один товариш палітурник - Іван Фйодоров із книговидавничого підприємства Ситіна з Москви. Решта були всі хлібороби, або люди незначних сільських кустарних майстерств: теслярі, ковалі, бондарі, та ще кілька інтелігентів - учителів, дрібних акторів, канцеляристів.
В день приїзду ми в гаймашкерському таборі - за гостей. На роботу відразу не послали, а реєстрація, розташування по бараках та вечірня перекличка, вже з вигукуванням прізвищ кожного полоненого - це ж не робота. Був початок липня, була тепла, оксамитна літня ніч над гаймашкерським табором, така неподібна до пронизливої, холодної дебреценської; крізь широкі щілини в толевій покрівлі з бараків видне далеке небо, і поодинокі зорі довго підморгували, не даючи заснути мабуть не одному нововиявленому "фотографові-професіоналові..."
А може то міріяди плисковатих, довгоногих мадярських вошей так непокоїли нашу третину тисячі, що ніяк не могла вгамуватися цієї ночі до самого світанку. А як почало надворі сіріти, заграла в таборі сурма горниста, до бараку вскочив низькорослий, з пишними колись вусами, підстаркуватий мадяр - цугс-фірер, і закричав хрипким голосом:
- Кеф-але! Кеф-але!
Нічого не розуміючи, ми посхоплювалися з вошивих матраців - хто спросоння, а хто й так із важкою, як казан, головою.
"Кеф-але" мало значити "виходь!", як це красномовно пояснив рухами, не знати чим роздратований, підстаркуватий мадяр цугс-фірер.
- Кеф-але! Кеф-але, басса мега, стройся, руський, штирі-по-штирі!
"Басса мега" і "штирі-по-штирі" ми чули вже не раз і в Дебрецені, і в Естергомі, швидко зрозуміли, чого від нас хоче це нове плюгаве начальство і, висипавшися з бараку, вишикувалися вздовж улички, що веде вниз, повз бараки, похідним строєм, по чотири поспіль.
Мадяр наказав повернути кругом, підвів нас до кухні, де водночас чотири куховари хутко наливали нам у казанки пахучої березової рідини; з другого боку нам тикали по пів буханки кокурудзяного хліба, і все це поквапно, поспішаючи, щоб не згаяти й хвилину часу.
Березовий чай ми мали тут таки, на ходу, випити, бо вже через п'ять хвилин наш мадяр гукає:
- Індуй! (Рушай!)
Те саме робилося коло кожного з двадцятьох бараків гаймашкерського табору, і за чверть години після перших звуків горнистової сурми, крізь широко розчинені ворота дротяної загороди, посунуло на роботу сім тисяч дарової робочої сили.
На місці роботи ми були вже о четвертій годині ранку.
Та миттю порозбивали нашу тисячу на десятки, поприставляли до кожного десятка пригінчого з наших таки полонених старших унтер-офіцерів, а на кожні десять десятків дали одного доглядача мадяра, що, крім рушниці з притороченим багнетом за спиною, мали ще в руках по довгій гнучкій ломаці з в'ялого, недавно зрізаного дерева.
- Ну, якщо то ломака на те, щоб показувати межі кам'янистих ділянок, які треба десятками розробляти, то що ж, - нехай собі носять ломаки на здоров'ячко...
Десяток мав завдання: на заздалегідь позначеній ділянці кам'янистого грунту п'ять чоловіка довбають каміння кайлами, часом продовбуючи свою ділянку, як того вимагала нівелізація місцевости, призначеної під побудову рівного, як на долоні міста, - на кілька метрів завглибшки, а п'ять інших - негайно надовбане каміння підбирають у тачки й відвозять геть-геть, на кілька сот кроків, і там цей вантаж скидають, негайно знову й знову повертаючись по нові порції.
Даремно лінькувата натура нашого солдата (до речі, добре від роботи за рік відвиклого), намагається працювати - аби день до вечора: за сотнями пильно доглядає мадярський дозорець із ломакою, а ломака, виходить (дуже скоро це виходить), призначена зовсім не на те, щоб показувати пильно позначені межі ділянок для десятків, а за десятками доглядає ще лютіше, ще пильніше вдесятеро - своя "шкура".