- А може це особлива яка п'ятниця?..
- Дурниці: просто вирішили люди дати переміну...
- Бо й правда, що очортіла вже та щоденна густа кваша...
- Глядіть, хлопці, щоб не плакали за квашею...
- Подумаєш, - не бачили горя!..
Так потішали себе, розважали, з сьогоднішнього дня засуджені чиїмось зловісним розпорядженням на повільне голодове вимирання, виснажувані каторжною працею, сім тисяч гаймашкерських рабів.
Бо другого дня була вже й субота, а третього - неділя, а потім знову всі дні тижня, а за ними дні й другого і третього, і т.д. тижнів, а в наші казанки однаково щодня потрапляла брудна, несолона рідина, де - коли не горошина за горошиною, то пшонина за пшониною ганялися з хворостиною...
Удвічі зменшили й порцію хліба: досі видавали кілову буханку на двох, відтепер - на чотирьох на добу. Скасували сахарин до ранкового й вечірнього чаю, а варили його в тих самих казанах, де й "гімель-зупи" (небесні, тобто, порожні, повітряні супи), ніколи казанів не миючи.
Багато пізніше ми дізналися, що так щедро годував нас напочатку, недовгий час, приватник-підрядник, що взявся був будувати це воєнне місто під Гаймашкером, на власні кошти, але хутко відмовився від підряду, чи був од нього усунутий, а нас узялося тепер харчувати австрійське військове інтендантство, прокляття на його голову!..
Коли досі, - дарма, що робота, здавалося, до краю виснажує людей, - часто липневими ночами вибиралися з бараків гуртки молодших і годинами виспівували, найбільше українських, мелодійних пісень, то тепер починаючи від нашої "страсної" п'ятниці, гаймашкерський багатоголовий табір одразу неначе завмер.
Поприходивши з роботи, люди камінням падали на вошиві матраци, часом блукали попід бараками тінями, тинялись навколо кухонних смітників, довго й уперто порпалися в покидьках, вишукуючи хоч лушпиння з картоплі, чи кістку з оселедця, обсмоктану куховарами-мадярами. І спали, спали ночами невпокійно.
Рідко коли спав тільки сербський барак. Був такий окремий барак, повно набитий сербами полоненими - стрункими, високими, чорнявими краснями, яким мадярське начальство ніколи не давало спокою ні вдень, ні вночі. На кам'яноломнях серби працювали однаково з нами, але наглядачів мали найлютіших; до них приставляли навмисне тих мадяр вояків, що або самі зазнали болючих поразок на сербському фронті, або повтрачали на тому фронті когось із своєї рідні.
За найкращий зразок такого бузувіра-доглядача, що в ньому сконденсувалася вся лють, яку тільки можна вигадати найбуйнішій фантазії, правив віце-комендант робіт, обер-ляйтенант Беньку. Але про нього - пізніше.
Коли сербський барак повертався з роботи до табору разом із нами, і коли ми, напившися мадярського "чаю", мали право на відпочинок, сербів гнали чистити ями-убиральні, запрягали їх у двоколки з діжками і на цілу ніч гнали вивозити "золото" десь далеко за межі табору й самого містечка Гаймашкеру.
А на світанку - знов на кам'яноломні. І тільки зрідка чути було від сербського бараку, в рідкісні хвилини вільного часу, коли, пригнавши з роботи, не встигли поставити їх до нової, чути було, як молоді, зажурені голоси виспівували, неначе скарги болючі в далеке небо посилаючи, якоїсь тужливої сербської пісні, що за приспів їй правили такі незабутні рядки:
Мабуть і в окопах несмачно жилося сердешним. А тут - гинули вони, як мухи, але на їхнє місце приганяли з фронту ще й ще...
Прокляття війні!
Всі чуття опановує страшенна нудьга, туга, важка, непереможна туга. Записую:
Незабаром надійшла осінь - холодна, дощова, непривітна. Віяли холодні, дошкульні вітри, вивіваючи з нас рештки тепла, затримуваного організмами ще від часів народження.
У бараках чавкає під ногами. Давно взялися цвіллю наші вошиві матраци. Трохи зменшилися робочі дні, але ані трохи не поліпшала їжа. Довші, нудьготніші стали осінні заплакані ночі; кожної такоі ночі, вливши в себе з вечора казанок брудного літепла, кожен із нас мусить вибігати по шіснадцять-вісімнадцять разів за ніч - отуди, де довгі й широкі ями з кладочками, де й осінніми холодними ночами вовтузяться коло діжок із "золотом", нещасніші й за нас, побратими-серби...
Можна було спостерігати, як люди, найчастіше представники інтелігентних професій, на очах хиріють, тануть, поволі втрачають людський образ, перестають умиватися, не доглядають за собою.
Ці вже зовсім не вибігають ночами, а через те на ранок у бараці смердить уїдливим аміяком - навіть люті осінні вітри неспроможні постачати в бараки потрібні запаси кисню крізь широкі проруби для вікон, про людське око позаставлювані рядами дощок.
Часто на ранок на мокрих, смердючих матрацах знаходимо якогось "м'ягкотілого" інтелігента, а то й просто ще з дому виснаженого каторжною працею в наймах громадянина якогось ведмежого закутку великої Росії, що в невідому хвилину ночі наказав нам довго жити. По його знекрівленому обличчю тільки важко плазують загони вошей, даремно шукаючи собі поживи.
Тоді трупа витягають на подвір'я, старший барака призначає когось за гробокопателя та двох-трьох за носіїв, і цей причет ховає земляка свого, під доглядом варти, отут недалеко, по той бік дроту. А за його спадщину - зайвий матрац та солдатську торбу -часом зчиняється бійка між його колишніми найближчими сусідами.
Були такі, що їм вистачало мужности перерізувати собі горлянку бритвою, коли вона, бритва, й досі збереглася після трусів та реквізицій - пам'ятаєте, ще з Дебрецену? Були такі, що вішалися на скручених із онуч поворозках.
Помічник бухалтера якогось великого залізо-скоб'яного торговельного підприємства з-над Волги, з таким виплеканим інтелігентським обличчям, завжди ніжно закрученими вусиками й борідкою-еспаньйолкою, давно вже не вмивається, світить голим задом, одна пола брудної шинелі завжди тьопається йому по підлозі, з носа, через усі губи, тече... Але він, цей колишній помбух, знаходить у собі мужности вибратися вночі з барака, підплазувати до загородженого дротом кагату напівгнилої, перемерзлої картоплі, заготовленої для нас на зиму, - у нього вистачає мужности про стягтикрізь дріт руку, витягти картоплину, і тут таки, коло дроту, ненажерно запхати її в рот. Він так захоплений єдиною ідеєю - підтримати своє існування якимось їстивом, йому так атрофувалися всі інші людські почуття, що він нічого не бачить, він не чує застережливих покликів вартового, аж поки вартовий підходить до нього й заганяє йому в зад багнета - по саму цівку...