Словом, - "гіркі наші, сестро, заробітки..."
Десь на початку жовтня, коли осіння сльота особливо дошкуляла виснаженому тілові мешканців гаймашкерського табору, коли сонце цілими днями ховалося за суцільні, сірі запони хмар і зовсім унеможливлювало нашу роботу - копіювання, коли таборове начальство, зваживши, що на кустарні вироби полонених витрачається забагато цінного буку (а перші місяці, з наказу того самого начальства, було зроблено кілька тисяч тачок - перевозити каміння - з того самого чудового червоного буку!), рішуче заборонило всяке майстрування, суворо караючи винуватців; коли ординарець Бем чогось став особливо уїдливо до нас чіплятися, - сталася у мене з ним прикра сутичка.
Якогось дощового дня приніс він, геть уже по обіді, кілька чергових плянів будівель і наказав неодмінно скопіювати сьогодні до вечора.
Роздратований - і понурими осінніми дощами, і кризою виробництва, що насувалася в зв'язку з недавньою забороною використовувати на майстерні вироби обрізки букових дощок, - кризою, що загрожувала погіршити й так голодне життя й примусила мене вже витратити всі запаси крайцарів на додаткові порції хліба, - роздратований усім цим, я відповів ординарцеві Бемові може й не зовсім увічливо, що навряд чи сьогодні ми виконаємо це завдання, бо сонце ж, напевне, до вечора не вигляне; мадяр одразу оскаженів і почав кричати та погрожувати.
Мені втрачати було нічого, крім гаймашкерської каторги, в перспективі не було жодного проблиску, з дому - жодної вісточки, бо й досі нам не дають права написати звідси про себе, і там не знають, чи живий я, як не знаю я, чи живі вони, - мені нема чого втрачати, і скаженію й я.
Він мені по-мадярському: "Басса Мега іштенем!" а я йому по-українському, що він нахаба, що він собачий син, і взагалі - нехай не задається...
Тоді Бем бомбою вилітає з нашої конторки, на прощання люто грюкнувши дверима й вигукнувши, що це мені даром не минеться, що він буде "мельдувати" (рапортувати) оберляйтенантові, я вискакую за ним на ганок і голосно, задирливо плюю йому вслід...
Після цього мені залишалося сісти на табуретку, скласти на грудях смиренно руки і скрутно вимовити:
Ах, какой я дурной!..
Але цього не роблю - не хочу малпувати Іллюту Симонія; мені треба, крім того, показати обом товаришам, що негаразд вони вчинили, коли, замість підтримати мене в суперечці з нахабою, мовчки стояли і споглядали, вирячивши очі, мою баталію.
І я напосідаюся на них обох, вони гаряче виправдовуються, запобігливо доводячи мені, що я цілком-цілком правий, і що так і треба було реагувати на вибрики зарозумілого лакея.
Мене це мало тішить, і я чекаю кари.
На ранок мене забирають із контори озброєні вартові і ведуть до комендантської. На моє щастя, потрапляю на зуби не лютому оберляйтенантові Беньку, а трохи лагіднішому, вже через свою діжкоподібну комплекцію - червонощокому й пузатому оберляйтенантові Кум'яті.
Як тільки це виявляється, мені відразу відлягає від серця і, коли поганий мадярчук тут таки, при мені, починає переказувати начальству всю вчорашню пригоду, я бачу, що на добродушного, жирного помічника коменданта табору Кум'яті ця історія не справляє бажаного Бемові вражіення і, вловивши момент, коли начальство чогось одвертається, презирливо показую своєму ворогові довгого язика... Тоді мадяр закипає ізнову, і починаєтться "мельдування" й про язик.
Начальство суворо повертається, а я стою святою невинністю і глибоко вражено знизую плечима:
- Дивіться, пане оберсте (полковнику) - я навмисне перебільшую оберляйтенантові чин, знаючи, як у дев'яносто дев'ятьох випадках із ста це благодійно впливає на настроі всякого начальства, - дивіться, мовляв, пане оберсте, як цей хлопець уміє всячину вигадувати. Учора, мовляв, сонця зовсім не було, а копіювати без сонця зовсім не можна, - я тільки це йому й сказав, а тут він, чогось на мене лютий, ще й язика якогось вигадує...
Коли мої виправдання перекладає оберляйтенантові толмач, начальство хвилину задумується, а я, тим часом, зиркаю на Бема: він полотніє, зеленіє, мало аж не лусне від злости. І не в міру суворий, несподіваний для мене, вирок "добродушного" оберляйтенанта Кум'яті мене вже якось не тривожить - я почуваю, що примусив ворога безсило лютувати, і це мене тішить.
А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам'яноломнях.
Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому - я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.
Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла...
Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка - тікати, тікати з цієї каторги, хоч би там що. Крізь ліси, через гори, через ріки і провалля, через фронти й огонь; нехай тільки один шанс на сто, що я видеруся з цього пекла, а я таки тікатиму.
Побувши кілька днів, на роботі з кайлом, я побачив, що умови роботи аніяк не поліпшали, коли не погіршали бо тепер працювати доводиться і голодним, і в холоді. А керує роботами оберляйтенант Беньку - втілення всіх шакалів у людському образі. Це низенький на зріст, підстаркуватий мадяр із сіро-жовтуватим, дуже поморщеним обличчям, із товстими, сивими, куцими вусами під широким, картоплиною, носом. Ці вуса весь час стоять нагороїжені, як у тхора.
Він командував на фронті кавалерійським полком і втратив у боях із росіянами геть чисто ввесь полк, разом із трьома рідними синами, що полягли во славу батьківщини. Якимсь чудом урятувався сам, - може так, як наш полковник Кельчевський (пам'ятаєте?), і тепер його прислали сюди спокутувати свою провину та виливати злість на російське "падло" - він інакше нас не звав.
Оберляйтенант Беньку має на військовому австрійському кашкеті з правого боку, сріблом вишиті, цифри "22", ходить по території робіт, підкрадаючись, як кіт до мишей, і тільки де спостереже випростану спину чи сидячу постать "падла", налітає хижаком і немилосердно б'є товстою, сучкуватою ломакою, а коли перебиває її об потрощені кістки ледачого раба, вихоплює нагана і докладає залізом. Убиває.
Це був об'єкт лютої, нестримної зненависти всьото табору, і безмежного жаху кожного з нас. Так уже й повелося: як тільки Беньку з'являється на одному краю робіт, по всій території - від десятка до десятка - блискавкою летить застережливе гасло:
- Перебор!
- Перебор!
- Перебор!
І випадково випростані спини низько схиляються над тачками, сім тисяч пар рук починають нечувано-ретельно працювати, сім тисяч сердець наливаються мовчазною люттю й жахом.
"Перебор" - це та сама сакраментальна цифра "22", що її носить на своєму кашкеті оберляйтенант Беньку, і що вона завжди, як відомо, приносить нещастя учасникам гри в двадцять одно).
Ні, я таки втечу!
МИ ВТIКАЄМО
Власне, тікаємо не "ми", - ми тільки зговорюємося, провадимо підготовчу до цієї втечі роботу, гарячково обмірковуючи маршрути.
Ми - це я, потім старший унтер-офіцер пограничник, родом із Полтавщини, та ще два молодші унтерофіцери однієї з полтавчанином військової частини. Вони належать до тих унтерів, що ні за пригінчих на роботах не ставали, ні в бараках не старшинували, а сумували за рідним краєм, тяглися додому всім серцем і помислами так само, як і я.
Полтавчанин має компаса, чудом пронесеного крізь усі реквізиції, а в мене невеличка мапа Австро-Угорської держави, добута ще в Естергомі, коли мені вперше так нестерпуче захотілося тікати.
Отже, обидві сторони були рівноцінні: я нічого не вартий був без їхнього компаса, вони - мало важили без мапи. Це й споріднило нас, здавалося міцно неподільно, навіки. Була у них іще одна перевага: вони обіцяли, що на час утечі зможуть придбати не менше, як чотири повні кілограмові буханки хліба.