Мені все ще здається, що це - сон мій у закинутому на полі куренику, але в хату поволі набивається сила реальних людей. Це - найбільше молодиці двірської служби. Зчиняється цілий лемент, коли господар оповідає їм, як він мене знайшов, а я бачу з його рухів, що оповідає саме про це, молодиці айкають, ойкають, скрутно крутять головами і співчутливо пригортають мене зажуреними очима. А як господар вимовляє, майстерно імітуючи мій голос, "кува-кува", вони раптом заливаються гірким плачем... Ох, і соромно, ох, і прикро ж мені було, що не вмів пояснити, що "кува-кува" могло б тільки колись бути, бо я безмежно люблю малят... Та що робити!?
Спирт паралізує, млоїть, хилить до сну...
А коли господиня, непевна, чи я вже нагрівся, гостинно садовить мене коло печі, я раптом пригадую, що в скинутому всінях лахмітті лишилася моя записна книжка - смертний вирок мені на той випадок, коли ці симпатичні люди таки віддадуть мене жандармам... Миттю проходить сонливість, я кидаюсь до сіней, не на жарти перелякавши всіх присутніх, і зараз же повертаюся назад, міцно притискаючи до грудей у кишені нового піджачка свій скарб.
У сім страшенно хочеться зо мною говорити, але - ні вони мене, ні я їх не розуміємо. Тоді приходить "толмач" - маєтковий свинопас, маленький на зріст, невідомої національности чоловічок, що гордо видає себе за "словена", але зрозумілих мені слів знає тільки троє: "словен", "гору" і "дблу". Коли він вимовляє двоє останніх слів, що значіння їх спочатку для мене так само незрозуміле, то відповідно підводить чи опускає руку, і я тоді розумію ці слова. А більше я не втну зйого мови нічогісінько.
Проте, він робить вигляд, що прекрасно розуміє мою - чисту українську мову і, вислухавши мою довгу тираду про те, що тікаю я з тяжкої неволі на Дніпро, до рідних, до Дівчини, і що я прошу переказати тут усім (бо вони мене не так зрозуміли), що ще не маю "кува-кува", але дуже хотів би колись мати, він безцеремонно, по-свойому, "перекладає" щось дуже жалісливе молодицям, бо вони просто починають вити...
На мого "толмача" це справляє певне вражіння, він почуває себе героєм, набундючено підкручує вусики, і знову звертається до мене з якимось запитанням, і бачу, що, бестія, підморгує мені. Я навмання щось не в лад відповідаю, він знову "перекладає" - дуже довго, вживаючи ще й образної жестикуляції - отак, мовляв, одно на руках - "а-а-а...", а другого ще й від землі не видно... - і так добру годину чи півтори, поки господареві нестерпний стає лемент у хаті, і він делікатно випроваджує молодиць. Залишається "толмач", поки йому хазяїн підносить такий самий келих спирту.
Я й досі думаю, що то був не "словен", а щонайменше - суміш мандрівного цигана з північною ескiмоскою, але тоді мене мало цікавила генеалогія симпатичного дурисвіта: треба було думати, що буде далі.
Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли "толмач" випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця - не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!...), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками...
Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало... На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім - ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини - про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають - не дочекаються. - матері, жінки, діти...
Згодом господар пропонує мені йти спати до стайні.
Коли я тягнуся рукою по мою шинельку - єдину тепер на мені воєнну ознаку, він якось лагідно відсуває шинельку на край ослінчика і тепло вимовляє:
- Нічого, там спати буде тепло...
- Ага! Тепер я знаю твою вовчу думку! - думаю, і зажурений іду слідом за господарем до стайні.
Там він передає мене на руки якомусь наймитові, щось довго наказуючи, а сам вертається в хату.
Потім до стайні збігається ще більше молодиць, ніж було їх у хаті, знову з'являється звідкись зовсім п'яний "толмач", і я не маю спокою далеко за північ.
Мене відгодовують три дні, ні на мить не спускаючи з очей, не даючи, правда, бити байдики - я ввесь час або рубаю дрова, або ходжу коло худоби, або ношу воду, - а четвертого дня господар, скрутно зідхнувши, заявляє, що відвезе мене до "бецірку" (повіту), бо є такий наказ військового міністерства, щоб полонених узимку на сільських роботах не тримати.
Чого ж ти, чоловіче добрий, тримав на схованці мою шинельку, не даючи мені змоги втекти від твого добробуту темної ночі, далі від пазурів твоєї мадлрської влади?!
Ні, мій батько й моя мати з твоїм сином так би не зробили, чоловіче...
Коли раннім ранком четвертого дня надходить час вирушати з самим господарем на добре кованій і гарно мальованій тачанці, з парою баских коней, у невідому путь-дорогу, стара мадярка-господиня довго заклопотано тупцяє з ганку до кімнати, з кімнати на ганок, лице їй гірко засмучене, вона виносить великий вузлик, пхає його мені, якось не дивлячись у вічі, відвертається, а коли рушають-рвуть з місця коні, вона втирає зажурені очі фартухом...
Осіння дорога і далека й близька. Сірий бо дощовий день, і рвучкі, баскі, добре годовані й доглядані коні.
Всю дорогу мадяр-господар, що сидить коло мене поруч, пильно зорить, чи не стрибну я де на підоймі вгору з його блискучої тачанки, та чи не подамся зайцем у кукурудзиння; я розумію його настрої, і мені робиться гидко й так тяжко-тяжко... Краще б не знаходив ти мене на полі, чоловіче!..
Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, - ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп'яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.
Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за "без вісти пропащого" в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії...
Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки...
Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.
Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що - я це переконливо знаю - чекають мене ще, може, сьогодні.