На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:
Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.
ЯК МЕНЕ БИЛИ
Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати, били й за всіма правилами заздалегідь обміркованого порядку, програми.
У коменданта бецірку мій козарлюга-мадяр - чи про людське око, чи, може, й справді щиро - довго упрошує начальство залишити мене, його бранця, в його маєтку на роботі. Але начальство непохитне: воно знає про інструкцію військового міністерства. Мене посадили на гауптвахту.
Мадяр тим був дуже засмучений, чи вдавав засмученого, поводився зо мною тут дуже мило, перед тим, як завести мене до коменданта, почастував ще й пивом у якомусь шинку проти самої комендантської, а прощаючись, довго й гаряче тиснув мені руку й моргав заслізненими очима.
Прощавай, мій випадковий спасителю, а разом і Юдо, бо, врятувавши мені життя на своєму полі холодного осіннього вечора, ти віддав мене знову до рук оскаженілих катів, що ім'ям твоїм (ти ж - мадярський народ!) чинять своє ганебне діло!
На гауптвахті сидить із десяток проштрафлених солдатів австрійської армії, між ними - кілька поляків.
Я вже пів року не знаю, що діється в світі, а поляки такі лагідні хлопці - вони так охоче діляться зо мною найновішими новинами, що я почуваю себе зовсім у своєму оточенні. А коли польські хлопці затягають своїх військових пісень, що в них, собі навдивовижу, я чую гіркі, тужливі нотки, замість сподіваної задерикуватости, я вже зовсім ладен визнати їх за друзів.
І після чорного, понурого, як сам "чарни ляс", вступу, де говориться в пісні, що збирається ворожа потуга велика, що загрожує небезпекою смертельною молодому воякові, - несподівано трохи хвалькуватий, але так само затуманений журбою, приспів:
І почувається у всій тій пісні і велика туга за зруйнованим нормальним життям, і жах перед "чарним лясом", де в наслідок бою ляжуть гори трупів - і своїх, і ворожих...
Слухаєш, і здається, що над автором пісні, в момент творчого надхнення, справді витали - коли не самі чорні круки смерти, то, принаймні - страшні привиди руїнницького місця бою - "чорного лясу".
Почуваю, що у нас - однакова доля, що всі ми - раби одного ненажерного молоха руїни й нищення, і серце стискається гарячою прихильністю й товариським співчуттям до цих знедолених.
Але... ненадовго. Один із них, продовжуючи переказувати перервані несподівано вибухлою піснею політичні новини, підсідає на нарах до мене ближче, і наче страшенно серйозно, довірочно, майже пошепки говорить:
- А знаєш, наше "вуйсько" давно вже Київ забрало, і тепер наші жолнєри ваших маришок дівчат...!....
І при тому стає йому таке погане, слизьке обличчя й каламутніють очі - він злосливо, зневажливо посміхається. Його сусіди вибухають гидким реготом (це ж у них змова була!), а мене неначе хто раптом обливає крижаною водою з кадовба...
Я ще раз дістаю доказ безмежного хвальківства, задерикуватости й пихатої гоноровитости, що їх так глибоко ненавиджу не тільки в поляках, замикаюся міцно сам у собі, і далі тримаюся в казематі зацькованим вовком.
Не помагає й не поможе несподівана добрість моїх сусідів - їм конче хочеться і нагодувати мене ввечорі своїми порціями густих макаронів, що вони їх самі однак не їдять - годуються "з волі" - мені досить і своєї порції, дякую.
Третього дня помічник коменданта міста їде кіньми до Гаймашкеру; аж тепер виявляється, що за всі довгі-довгі дні, тижні (а може й місяці?) мого блукання після втечі, відійшов я від Гаймашкеру, в напрямку до Рідного Краю, щонабільше шістдесят кілометрів, - помічник коменданта міста садовить мене проти себе в фаетоні, розмовляючи непогано російською мовою всю дорогу розпитує мене про організацію та устаткування нашої армії, я йому наплітаю безліч усяких дурниць, і він, розвісивши великі вуха, слухає, вдаючи, що безмежно тим нісенітницям вірить, і так минає моя остання, назад до гаймашкерської каторги, путь.
Через три-чотири години їзди, підкотивши під гаймашкерський табір, помічник коменданта "бецірку" передає мене до рук мадяра - коменданта саме мого барака.
Цей б'є мене неорганізовано. Спочатку він вириває мені з рук і шпурляє геть від себе той вузол, що в нього так дбайливо загорнула на хуторі мадярка-господиня (ой, як же ж вона похожа на мою матір!) велику білу паляницю й шматок засмаженої качки, я встигаю тільки одним оком уловити рух комендантового помічника, що кидається й хапає мого вузлика, а потім мій комендант б'є мене уперто, розлючено, безладно. Це той самий мадяр-комендант барака, що ото ще першого дня в Гаймашкері гукав: "кеф-але!"
Спочатку він розбиває на мені на цурочки свою товсту, сукувату ломаку, потім пускає в рух кулаки, підганяючи до комендантської, а там йому страшенно хочеться розтрощити й розтерти мене закаблуками...
Але за начальника караульноі команди сьогодні - румун, високий, огрядний дядько з пишними, великими вусами - достеменний дядько Панас із нашого Правобережжя. Він суворо гукае моєму катові: "зась!", приймає мене від нього, садовить у прохідному і продувному для холодних осінніх вітрів коридорі, на мокру, затупану підлогу і наказує прикувати залізним обручем мою праву руку до кісточки лівої ноги. Так велить дисциплінарний ритуал австро-угорських закутків для мордування.
Потім караульний начальник-румун чекає, поки прийде вартовий офіцер.
Згодом він приходить - сухий, як кощей-безсмертний, із повним ротом золотих зубів, ляйтенант Швестер - утілення всієї світової підлоти й дикунської жорстокости.
Мені байдуже, до якої нації належиш ти, звірюко в людському образі, але я знаю, як знаєш добре й ти сам, що твій народ не люблять по всіх закутках широкого-широкого Божого світу, а ти, інтелігентний син того нещасливого народу, ти, мерзенний страхопуд, утікач із фронту в тихий таборовий закуток, де можна знущатися безкарно над закутою в залізо людиною, - ти не тільки нічого не робиш, щоб якось розвіяти хмару тієї світової нелюбови до твого народу, а ще й підливаєш пального у полум'я невідомо ким і коли запаленої ненависти до нього.
Ляйтенант Швестер спочатку гупає мене, скованого, в спину носком свого лякованого (віденський шик!) черевика, а потім, розмахнувшися, з усієї своєї щурячої сили, б'є кулаком в обличчя. Я певен, що мав він намір потішатися з переможеного іще, але... Але, щоб ударити сидячого, йому доводиться трохи зігнутися. А зігнувшися, він зустрічається з моїм поглядом, і погляду, не витримує. Відпадає йому охота битися далі. Тоді, загнувши на сім поверхів люту німецьку, всуміш із мадярською, погану лайку, він плює, не влучивши мені в обличчя, і простує до свого кабінету.
З наказу Швестера, приходить знову мадяр - комендант барака - і спільно з румуном - моїм несподіваним оборонцем - беруться мене обшукувати. Мені ані трохи не шкода, що пошматували рештки моєї шинельки, порозрізувавши всі рубці, латки й закладки, а безмежно шкода добрих штанів та піджака, подарованих доброю мадяркою, і тут так само пошматованих... Довелося все це потім зшивати, зв'язувати мотузками, а як де, то зміцнювати й дротиками.