Те, що міг зробити в цьому становищі я, як малесенька часточка тієї маси, я зробив. Написав пісню. І то - російською мовою, бо три чверті населення гаймашкерського табору все ж таки були або родові москалі, або представники інших, поневолених Москвою народів, настільки вже асимільовані, що призвичаєні були тільки до мови російської. Глибоко відчуваючи ввесь безпросвітний жах і нашу приреченість, я в пісні це становище наше й змалював. Дав комусь прочитати, той хтось не тільки прочитав, а й списав собі та дав ще комусь - і пішла пісня по всьому табору з рук до рук, з уст до уст. І незабаром я мав справжнє творче задоволення, чуючи то тут, то там, як пригнічені долею одиниці, а часом і невеличкі гуртки тужливо виспівують:
На жаль, повного змісту пісні пам'ять мені не зберегла, але приспів після кожних чотирьох рядків мала вона такий:
Автора, звичайно, ніхто не знав. І то вже не його провина, що пісню, через брак композитора, люди наспівували на мотив досить ще й тоді популярної російської военно-патріотичної пісні про загибель крейсера "Варяга", сторпедованого японцями в час російсько-японської війни 1904-1905 років. А починалась та пісня так:
Сумна то була пісня про долю приречених на видиму смерть тисячі двохсот моряків, і сумна була пісня про гаймашкерських сім тисяч (тепер уже багато неповних) каторжан, так само приречених на повільне, в муках, вимирання.
Мені здавалося, що та пісня примушувала людей задумуватись, не давала їм занепадати духом і дочасу, поки ще хоч найменші сили залишалися в вимучених тілах, триматися... За життя триматися...
...А незабаром, невідомо з чийого почину й ким написана - пізно ввечорі пілся роботи тринадцятого листопада 1915 року - облетіла всі бараки гаймашкерського табору ластівка-проклямація такого, приблизно, змісту:
"Братці доки ж нам терпіти ці страждання, що ми голі й голодні вмираємо на каторжній роботі, а вищєє начальство може про це і не знає. А тому давайте, братці, бастувати (страйкувати). Як завтра ранком виганятимуть на роботу, не ставати в ряди, а збиратися всім унизу, на майдаиі, проти вихідної брами і на роботу не йти. І требувати генерала, а йому розкажемо всі наші скарги. Коли там що, то всім співати молитву Господню і не розходитися, поки не прийде сам генерал".
Написана хемічним олівцем, російською мовою, на дуже пом'ятому клапті паперу, а вгорі гасло: "Прочитайте й передайте в сусідній барак".
Тієї ночі відозву прочитали по всіх бараках, мало хто дозволив собі заснути - ввесь табір сподівався великих змін од завтрішнього дня.
І коли перед світанком, як звично, залунав сигнальний ріжок на роботу, а по бараках команданти загукали: "кеф-але!", - заворушився табір зовсім по-іншому: люди вставали, натягали на себе лахміття, виходили з бараків не кваплячись, огиналися; вийшовши надвір, не ставали в ряди, а сунули розхрістаною масою вниз табору, на майдан.
Забігали, як зацьковані, коменданти бараків, вони пробували хапати за груди й тягти поодиноких полонених, але скоро пересвідчилися, що безсилі привести до послуху розворушену масу, і манівцями, поза бараками, подалися до караульного приміщення. Тут таки заграв горнист тривогу, і з караульного бараку, що за дротом, якраз проти майдану, де на звуки тривоги враз притихла сімтисячна юрба, закам'янівши на місці, - вискочила озброєна вартова піврота, на чолі з маленьким офіцериком.
Офіцер-мадяр голосно зажадав толмача, і коли з юрби кинулося до нього відразу кілька "штатних" перекладачів, юрба затюкала була на них, бо ніколи не любила цих годованців владущої сили, а потім чийсь голос із натовпу, покриваючи всі вигуки, крикнув:
- Нехай один докладає, а ми послухаємо!
- Офіцер наказує негайно розійтися, - переклав один із толмачів.
Тут заговорили відразу всі сім тисяч, і не можна було розібрати жодного слова. А офіцер бігає поза дротом, махає оголеною шаблею і кричить, аж присідає. Нрешті, з юрби виривається більш-менш дружний голос:
- Генерала! Генерала сюди! Хай генерал прийде!
І коли толмач щось переказує розгніваному офіцерові, той подає команду своїй півроті, веде її бігцем до брами і вскакує з вояками в табір.
Він, видимо, почуває себе полководцем і махає в повітрі шаблею, розсипає свою півроту розстрільною вздовж дроту і повертається й сам обличчям до юрби, і кричить, і кричить.
Надворі ще й досі, як слід, не розвиднілось. Уночі випав ріденький сніжок, застеливши давно замерзлу грудкувату землю на таборовому майдані. На снігу топчеться сім тисяч голодранців, що з них три чверті босі зовсім; вони химерно танцюють то однією, то другою ногою, підтримуючи на одній нозі свої постаті на снігу.
Наш полководець закінчує розташування своєї армії і знов повертається, махаючи шаблюкою до юрби; його, вже охриплий голос-крик раптом тоне в потужному хорі одночасно сімох тисяч горлянок, що враз, дуже, правда, не в лад, затягають молитву Господню.
Офіцер кричить, гукає на горниста, командує своїй півроті "на-руку!", горнист грає сигнал на вогонь, а крізь стрункі тепер хвилі співу:
Лунають поодинокі команди в юрбі:
- На коліна!
- Не бойся!
- Беззбройних не стрілятиме!
А в цю саме мить офіцер махає півроті шаблюкою: "плі!", і лунає сальва пострілів сімдесят двох рушниць, цівками спрямованих у юрбу...
Натовп наче підкинула нечуваної сили ураганна хвиля - всі сім тисяч, як один, позбавлені найменшого прояву керівництва, з лютим тваринним жахом кидаються врозтіч до бараків, за бараки...
В тісних провулках між бараками, спотикаючись ногами, падає один, а за мить на ньому виростає гора, запруджуючи ввесь провулок, пронизуючи передранкове повітря дикими зойками безмежного жаху.
Офіцер спустив свою півроту, як хортів із цепу, на юрбу, хорти кинулися тепер уже з прикладами, і почали трощити черепи, спини, ноги, руки...
Через п'ятнадцять усього хвилин населення всіх двадцятьох бараків, вишикуване в стрункі лави по чотири поспіль, посунуло мовчазне, понуре в широко розчинену браму на роботу, забуваючи тепер навіть танцювати босими ногами по снігу.
На виході з брами зупиняються коменданти бараків і, страшенно поспішаючи, молотять ломаками по головах і плечах переможених.
Не чіпають вони тільки тих, що попростягалися непорушно на втоптаному снігу, та ще тих, що звиваються на майдані в корчах із поперебиваними ногами, руками, з порозбиваними до запаморочення головами.
Непорушних було тільки сім, а помолочених прикладами - "тимчасово непрацездатних" п'ять чи шість десятків.
Хвалилися ми поміж собою тоді ввечорі, що багато більше лягло було б трупами, коли б не складалася караульна піврота на три чверті з румун - вони, мовляв, усі стріляли вгору.
Мені того дня дісталася тільки синьо-кривава гуля на потилиці, з довгим хвостом уздовж спини від комендантської ломаки на брамі.
Коли пригнали нас з роботи на обід, майдан у таборі було вже прибрано, і нам доводилося тільки з німим одчаєм обминати незасипані, ще новим снігом червоно-чорні калюжі крови на місцях, де непорушно лягли нещасні жертви нашого "повстання".